В серці серця. Частина 3. Розділ 6

Іноді, за хвилину, відбувається більше ніж за тисячоліття

Чоловіки і жінки, які сиділи на лавах повернулись на голос. Перед їх очима постав Атііл. Його звична для кожного мантія, була прикрашена золотом, яке відбивало світло і створювало ефект “маленького сонця”; він був прекрасний.

Попри своє становище, Інсілліон захопився ректором, який був подібний до воїна, що вів армію перемагати, але за його плечима не було нікого, тільки вдалині виднілись посаджені Атіілом квіти. Такий собі “лицар троянд”.

Хлопець не знав, що таке бойовий дух та воля до перемоги, і від того з подивом виявив всередині себе орла, який обережно, щоб не пошкодити тіло, розкривав свої крила і рвався на волю, до виграшу. Знову, як і на першому суді, після хвилі розпачу, прийшла незгода коритись тому, що хотів зробити Парл. Ні тоді, ні, тим більше, - зараз!

- То ви з ним заодно? - злорадно запитав суддя і крикнув Амурам, щоб схопили ректора. “Найбільш жадана здобич, сама прийшла, щоб втратити життя в пазурах закону. Цього вискочку я залишу на десерт” - думав Парл, наближаючись до Інсілліона.

- Не так швидко, - Атііл ліниво махнув рукою і всі, хто наближався до нього, завмерли на одному місці. Здавалось, що повітря згустилось, утворивши стіну, яку ті були не здатні оминути.

В очах Парла з’явився вогонь ярості і він повернувся до ректора, вирішивши подарувати тому хвилину своєї уваги, а потім зв’язати його самотужки. “Сам. Завжди роби все сам” - крутилось в голові.

- То що ж ви хочете нам сказати? - зі всією люб’язністю запитав той.

- По-перше те, що ви не можете винести вирок, доки хоча б один з присутніх не згодний з ним, а по-друге - те, що невідомо кого потрібно судити.

Збуджений гомін в залі затих. Кожна пара вух була прикута до того, про що йшла мова.

- Ви натякаєте на свою кандидатуру?

- О, ні, друже - на вашу! - усміхнено промовив Атііл.

Від нахабності ректора в судді перехопило подих і він застиг, подібно монументу. Його супротивник скориставшись цим, остаточно перейняв ініціативу в свої руки.

Тиша в залі давила.

- То я спробую пояснити, так, щоб було зрозуміло всім. Розповім те, чого не знає ніхто з Амурів, бо предки нашого великодушного судді, вирішили за краще приховати ці знання. А Амури, нащадками яких є я - відкривали ці істини, але їх знаходили раніше, ніж вони встигали це оприлюднити.

Парл одразу зрозумів про що йде мова і перемістився поближче до Атііла, так, щоб одним махом примусити того мовчати навіки. Він відчув потужний поштовх в груди і відлетів ще далі ніж був з самого початку.

- Пане суддя, я ж просив - не так швидко, - сказав усміхнено ректор, і додав. – До того ж - ви порушуєте судовий процес, не дозволяючи сказати все захиснику обвинувачуваного.

Його голос дзвенів подібно кришталю, кожне слово відлунювало в серцях Амурів, підігріваючи інтерес до його історії. Навіть, ті, хто спочатку намагався напасти на нього, припинили свої спроби подолати бар’єр і прислухалися.

- Що ви скажете мені на те, вельми шановне панство, якщо я скажу, що ми - Амури - це люди, звичайні смертні істоти.

Хвиля шепоту, за нею - тиша. Не дивлячись на те, що ці істоти, а радше тепер сказати, виходячи з тільки-но озвученого - люди, вели незмінний образ життя - всередині кожного, щодня палала жага до нового. Та закон забороняв зміни і вони залишались на тому ж рівні, приховуючи свою цікавість. Але тепер слова ректора, давали їм їжу для роздумів.

- Наші предки, були звичайними людьми, які так само страждали від хвороб, боролись із стихійними лихами та звинувачували в своїх бідах “когось зверху”. Минав час існування людства і там з’являлись ті, хто залишався незрозумілими: вони пізнавали світ набагато глибше за інших. Але їх знищували і стирали пам’ять про них. Та, на щастя, якщо довго стримувати річку - вона прорве дамбу, так сталось і тоді. З тих імен ми пам’ятаємо тільки Праотця - Купідона, але були і інші. Вони відмовились від світу людей, який ненавидів їх, і йому ж на зло, віддались енергії протидії тій злості – силі Кохання, яка підняла тих людей в наш світ і засліпила всі інші емоції в серцях. Запам’ятайте - засліпила, а не знищила! - зробив акцент на сказаному Атііл.

- І вони продовжили своє життя тут, насолоджуючись довголіттям і контратакували ненависть людей спускаючись на Землю і даруючи любов. Це стало звичкою, і, подібно тому, як Амури забули негативні почуття - люди, розучилися закохуватися самотужки. Адже почуття - це м’язи, і якщо їх не використовувати - вони слабшають, але всеодно залишаються. Невідомо, хто втратив більше - ми чи людство, але згодом коли ворожнеча забулась - два народи стали доповнювати один одного. Ми носили любов і коли приходили на Землю зустрічали там те, чого немає тут: запахи, смаки, переживання, бачили зорі і насолоджувались хвилями.  І, поступово, кожен з народів забув, що здатен це здобувати без допомоги іншого. Але так було простіше всім. Коли не стало наших предків, для того, щоб не зникли зібрані ними знання - було створено Бібліотеку, шлях до якої пролягав по полю, на якому, звісно, ж нічого не росло, але дорога була легкою… - Атііл побачив, що Парл дивиться на нього витріщивши від злості очі і розуміючи: він нічого не може вдіяти. Свідомість судді говорила, що він мусить виграти цю партію і єдиний шлях - це помилка в словах ректора, за яку можна зачепитися, як за мотузку альпіністу.

– Треба бути обережним в словах… - підмітив він і продовжив розповідь: “Суспільство Амурів розвивалось, стаючи дедалі освіченим, але прийшов час, коли з’явились ті, хто почав вважати, що ми маємо залишатись завжди на одному рівні, щоб утримувати баланс. Що ми - просто посланці Кохання, надприродні істоти, які існують заради однієї мети. Вони випалили поле, ускладнюючи дорогу до Бібліотеки, до знання, створили Суд і закони, і з тих часів, ті, хто намагається йти не по правилам - прибираються з спільноти і будь-які спогади про них витираються. Ці Амури сидять в Бібліотеці і помножують знання, яке ніхто не зможе пізнати вчасно, тільки зі старістю, коли будуть вимушені покинути це місто. Але ж те знання вже нічого їм не принесе, окрім розуміння страшної правди. Повірте, нам невідома й чверть з того, що зберігається там. Жити, як в консервній банці, ось чого хотіли ті, чиїм нащадком зараз є наш суддя, який так само створює перепони на шляху до розвитку”.

Ненависний Парлу голос ректора затих і він відчув, що всі Амури дивляться на нього. Звісно, що вірили Атіілу геть не всі, але ж так само геть не всі залишились байдужими до почутого. Він розумів: має щось сказати, щоб нарешті повернути контроль над ситуацією до своїх рук, і стискаючи сокиру мовив: “ви говорили красиво, пане ректор, але це лише слова. Мені, як і, згідно вашим ствердженням, цим людям - потрібні докази”. Парл відчув полегшення: чоловіки і жінки відвели свої погляди, зосередивши їх на ректорові, який так само, як і на самому початку усміхався.

– Я - людина, або істота дуже до неї наближена! - радісно думав Інсілліон. Під час цієї словесної битви, про нього, здавалось, всі забули і це дарувало йому час на пошуки шляху до спасіння.

- Ви завжди, пане суддя, недооцінювали силу розвитку, силу кохання, силу людини. Завжди вважали, що закон - це непорушна гранітна вежа, яка буде стояти віками. Але головна ваша помилка в тому, що ви недооцінювали тих, проти кого ви виступали, - сказав Амур дістаючи з мантії невеличку книгу.

Він розгорнув першу сторінку і та піднялась над його руками. З пергаменту зірвався потік світла, який згодом прийняв м’які зрозумілі форми. І тут почала стирати з себе пил історія.

Подібно до мініатюрного чарівного проектору, книга скеровувала промені світла на стіну показуючи там картини минулого. Перед очима всіх постав Купідон, високий статний чоловік, якого бив натовп, через те, що він був проти війни і пропонував полюбити своїх ворогів. Потім, з’явилась жінка, яка витирала з його чола кров і співчуваючи обіймала його. Картинка змінилась показуючи десятки людей, які сиділи колом, і раптом, їх пронизала блискавка. Кожен Амур відчув, що то Кохання звернулось до предків. Ці люди зникли в спалаху, і Інсілліон зробив висновок - вони перенеслись в цей світ. Проекція згасла, залишаючи за собою жваве обговорення.

Кожний був заворожений побаченим і ректор продовжив: “я, Атііл, звинувачую Парла в зраді!”

Парл прийшов в себе і вирішив так просто не здаватись: “так, іноді історію треба переписувати, але за що ж ви мене звинувачуєте в зраді, пане ректоре?”.

- Я давно мислив над випадковим створенням Кохання. Адже, якщо кожна його поява написана в книгах Долі, то як, відсутнє там, воно може з’явитись у світі? Адже там, де народжується одна людина, не може з’явитись чотири - це суперечить законам природи. Тож я знайшов спосіб зв’язуватись з Бібліотекою. Через свого діда - Інііла. Так я діз...

- Ще один відступник! - гиркнув суддя.

- Так я дізнався... - не помічаючи коментаря продовжив Атііл. –... що деякі сторінки з книг Долі, які вважаються священними і недоторканими, були попросту вирвані. І ці сторінки стосувались саме тих Амурів, яких судили за зраду. Тоді я подумав, що не один я міг знайти спосіб говорити із своїм дідом - це міг робити і будь-хто інший. Мій дід знайшов в кімнаті пращура Парла зіжмаканий листок на якому була написана Доля Адама і Марі. Мені все стало зрозумілим.”

Суддя засміявся істеричним сміхом, загнаного в кут звіра. Амури не потребували, щоб Атііл показав сторінку - вони, після побаченого - вірили кожному його слову, бо він, як і під час навчання в Школі кожного з них - дарував їм знання.

- І тут з’явився Інсілліон.

Хлопець подивився прямо у очі ректору і йому здалось, що той підморгнув.

- Він приніс у світ, таке Кохання, яке було не під силу нікому. Його було потрібно прибрати, але Парл знову недооцінив сили. Хлопець ставав дедалі сильнішим, через силу, яку зміг розбудити, він і став останнім камінцем, що зірвав дамбу погнавши річку вперед. Всю силу Кохання, яка стримувалась політикою Парла, віддав тим двом людям, розширивши свій канал, який, навіть зараз, продовжує збільшуватись. Він - це Амур нового, невідомого нам рівня, і саме тому, для вас, пане суддя - є небезпечним. Тож ви вирішили сховати хлопця в Бібліотеці, а мене відправити витирати пам’ять смертній, що є порушенням закону, який писали ваші предки!

- Але ж ви, всеодно зробили це. Ви - злочинець. Я був лише ініціатором...

- Ви - помиляєтесь. Я поставив лише печатку, яка могла б обдурити вас і, в той самий час, дозволяла б відновити спогади будь-якої миті.

Парл побілів розуміючи, що його обвели навколо пальця.

- Ви хотіли зловити мене, розташувавши пастку, але в неї потрапив Інсілліон і ви були розчаровані, бо відчували, що всі ваші плани розбиваються на друзки. Через це ви забули про обережність, і коли пам’ять Марі знову почала хитатись,  відправили свого сина ще раз витерти пам’ять жінці, - Атііл ковтнув: а це вже друге порушення закону, якого ви закликаєте дотримуватись. І, зрештою, ви дозволили сину напасти на секретаря, що він дуже вдало зробив. Прямо на моїх очах. Я не встиг його зупинити.”

Літній чоловік, який сидів на лаві, підвівся і тримаючись за рану на голові закивав, підтверджуючи сказане ректором.

- Тепер я можу зробити висновок: через всі порушення проти Амурів і людей, я оголошую вас – зрадником! - продекламував Атііл.

Суддя відчував, що королю його партії поставили мат. Очі кожного палали ненавистю. Його ідеальний план став руїною, і йому насправді не залишається більше нічого: він один і не зможе перемогти. “Що ж, якщо ці істоти хочуть знову стати звірами - нехай!” - зло вирішив Парл. Але його випалювала злість, породжуючи жагу помститись за свою образу. Він заплющив очі, і пролунав ляскіт.

- Амур - це вже ідеальна істота, вона не повинна рости далі, у всього є свої границі. А якщо їх перейти – прийде руйнування спільноти і ми повернемось до рівня людей. А хто знову хоче смердіти нечистотами, хворіти та вірити в маячню. Ми - вище за них! Вони відкинули нас та ми стали сильніше, краще від них. Амури - вінець творіння! - лунало звідусіль, а потім, раптом, суддя з’явився за спиною Атііла, тримаючи занесеною сокиру.

Ректор розвернувся, і змахнув рукою. Але цього разу фанатична злість та ярість Парла були швидше за його рухи. Частина руки разом з головою покотились підлогою.

В очах у кожного застиг жах. Ніхто не міг вимовити ні слова. А Парл загарчав подібно звіру. – Еволюція  веде до піднесення, щоб потім привести за собою занепад. Завмерти в одній точці - це шлях до ідеалу!

Інсілліон спостерігав, як підкошуються ноги у його спасителя, який хотів принести правду і захистити його, але поплатився за це життям. Вся будівля Залу Суду здригнулась, зустрічаючи першу пролиту в цьому світі кров.

Все! Отак закінчується життя... Секунду назад ти був - тепер немає, і не існує абсолютно ніякої різниці заради чого ти помер. Твій дух відлетів - ось, що важливо.

Звіт завмер. На обличчі Парла панував звір, танцюючи африканську меренгу, і хлопець відчув жах віж того, що наступним помахом сокири суддя зітре з цього світу і його. Все завмерло, тільки щось в повітрі привертало увагу.

Підкорюючись невідомим законам до нього летів папірець. Коли той впав, Інсілліон прочитав: “Сильне те Кохання, що несеш ти у собі”. Воно було написано тією ж рукою, що і щоденник. І тут він згадав - це почерк Атііла. Розуміння цього розвіяло таємницю, яка витала навколо особи невідомого помічника. Весь час він давав підказки, які ставали йому в нагоді. Так мало бути і цього разу. “Не міг цей папірець просто так з’явитись саме тут і саме зараз” - з надією, яка межувала з вірою та впевненістю, подумав Інсілліон.

Він втягнув повітря і сталось дещо дивне - його серце почало стукати набагато швидше від цього вдиху. Орел перемоги нарешті вирвався зсередини.

Аромат квітів прочищав розум та гнав кров. Іноді дрібнички не вистачає для перемоги, але зараз Інсілліон цю дрібничку мав.

Запах нагадав про Адама та відданість любові, про щирість його почуття та відчай, з яким він зустрічає свою долю не припиняючи боротись. Знову  і знову кидаючись на шипи життя, яке завдяки Парлу, весь час намагається його зім’яти - він йде до своєї мети: бути з тією, кого кохає більше за весь світ.

Інсілліон розумів, що якщо не стане його, то Адама ніхто не буде шукати і, навіть, тепер - коли Амури знають правду - йому не допоможуть, бо не знатимуть, навіть, де шукати. Він назавжди залишиться із своїм болем.

Орел кружляв, підштовхуючи Інсілліона діяти.

“Я тебе люблю, Адам, як батька, що навчив мене всьому” - подумав він.

“Той хто кохає насправді - назавжди впускає любов до свого серця.”

Через цей закон, посилюючи сердцебиття, з’явилось в уяві усміхнене обличчя Атііла, батьків, друзів зі Школи, всіх людей, яких він зустрів поки ходив по Землі. Сяйво сили перестало засліплювати його відчуття і кожною клітинкою він відчув приязнь, доброту, надію, сподівання, пристрасть, щирість та відвертість. Але головним було кохання, з маленької літери. Не сила – почуття.

Інсілліон відчув, як його тіло переповнене переживаннями починає збільшуватись і через це ошийник, вдягнений на нього, зламався і впав із дзвоном на підлогу.

На додачу, його накрив шквал сили Кохання, яка більше не стримувалась невідомим металом. І вона більше не приховувала за своїм світлом інші почуття, а тільки підсилювала їх.

Знову пролунав ляскіт, і посеред Залу з’явився син Парла.

– Ти, якраз вчасно, Вепін! - сказав Інсілліон, відчуваючи силу в своєму голосі. А той стояв роззявивши рота і не міг зрозуміти, що тут коїться.

Інсілліон з легкістю увірвався в думки хлопця і прочитав всі його сумніви, щодо того, що примусив зробити його батько. Побачив, як той вирішив поспішати назад, аби спробувати це зупинити, але всеодно запізнився - Атііл - лежав мертвий.

- Я пробачаю тебе за силу твоєї душі, Вепін. Вірність батькові, іноді, буває сліпою, але я радий, що ти самотужки вирвався з обману і відчув хибність шляху - сказав Інсілліон.

Тепер його очі дивились прямо в округлені від страху зіниці судді. Він намагався полюбити і його, але думки, що були всередині, не дозволяли цього зробити. Він став божевільним, фанатиком, того, в  що вірив. Це не правильно!

- У нас залишається лише один винний. - промовив Інсілліон. І в його голосі були безмежні простори співчуття.

Парл понісся на нього з піднятою сокирою і криком: “Я тебе зупиню, диявол!”

Вепін кинувся напереріз намагаючись зупинити батька. Але він не встигав.

Інсілліон не мав більше вибору. Всю свою силу він зібрав в один кулак і вдарив в Парла, виштовхуючи того за межі світу і Амурів, і людей, відправляючи туди, куди йдуть в останню дорогу всі Престарілі, коли приходить їх час - в неосяжний океан Кохання.

В Залі повисла тиша, а потім пролунали перші оплески. Інші підхопили їх і створилась атмосфера тріумфу та свята.

В історії Амурів починався новий день, який ніс світло знання.

Вепін впав на коліна і ридав, Інсілліон підійшов і покровительно поклав руку на плече. Хлопець подивився на нього і в його очах не було злоби, тільки жаль та туга через втрату.

- Вепін, я думаю, що відсутність закону породжує хаос, але їх потрібно переписати. Абсолютно всі. Твій батько помилився у напрямку, але був загалом хорошим суддею. Тепер, я волію, щоб його син продовжив ту частину справи свого батька, яка була доброю. Як думаєш, впораєшся, пане новий суддя? - усміхнено запитав Інсілліон.

Спочатку цей титул викликав біль на обличчі, але за мить, воно розгладилось і засяяла вдячністю.

- Авжеж! Пробач мене, Інсілліон.

- Я ж вже сказав, що пробачив тебе.

Він дивився на інших і відчував, як в кожному починає жевріти, той вогонь, який горить всередині нього самого. Причиною тому квіти...

Мудрий ректор зробив так, щоб вони розпустились і почали пахнути, саме тоді, коли потрібно. Амур подивився на місце, де лежало тіло Атііла, але його там більше не було, як і слідів крові.

Та часу подумати над цим він не мав: в голові пролунав шепіт Адама, який кликав його.

Він, Інсілліон, був потрібен другу, якого любить!

З ляскотом він зник з Залу Суду, полишаючи Амурів насолоджуватись присмаком нового життя.

 Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>

Підписуйтесь на нашу групу в VK: #loveforages
Та на Youtube-канал.

З повним змістом книги "В серці серця" можна ознайомитись тут.