В серці серця. Частина 3. Розділ 5

Під кінець симфонії

– Цього попросту не могло бути в реальному житті. Марі знову забула про мене! – крутилось в голові Адама.

Але його в його думках була одна впевненість: подібне не стається просто так. А, оскільки, таємничий Інсілліон, з’являвся в його житті, а потім були ті двоє, які його шукали, плюс, до всього до цього, - здатність бачити емоції людей – підсумовуючи все вищезазначене: Адам повірив в існування Амурів і був впевнений: це через їх протидію жінка знову не пам’ятає про нього.

Він тихо заричав від німої ярості і злості. В його голові все ставало на свої місця - кожна неприємність, яка з ним відбулась, була творінням когось “звідти”. Хтось не хотів, щоб він був поряд з Марі. Але прийшов час цьому покласти край.’

Сара радила приїхати через неділю, але тепер це більше не мало сенсу, адже Марі не пам’ятає останньої зустрічі, значить, і шок від його зізнання було стерто, як і саме зізнання.

Роздуми, як і збори, були не довгими. Вже в таксі, Адам подзвонив Нейтену, зняла слухавку Сара.

- Алло, це Адам. Перекажіть Нейтену, що я повернусь за декілька днів: маю термінові справи.

- Добре. Ви мене випередили. Я тільки взяла телефон до рук, як побачила вхідний від вас. Хотіла розповісти дещо... - Сара зам’ялась.

- Що саме?

- Ну... Не знаю як пояснити, але, уявляєте, я тільки що говорила з Марі. Вона не пам’ятає вчорашньої виставки і говорила, що годину тому їй телефонував хтось і вибачався за “вчорашнє”, цього когось звуть - Адам Менельскі.

- Так, це я телефонував. І я вже знаю цю новину. Я їду до Львова.

- Але ж...

- Послухайте, Саро! - різко обірвав жінку Адам.  – Це все виявиться дивним та ваша подруга врятувала мені життя, перед тим, як зникла. Я кохаю її, і знаю, що вона кохає мене, але нам заважають бути разом.

- Та вона ж не пам’ятає нічого.

- В цьому ще потрібно розібратись, але я вважаю, що цю пам’ять їй... видалили.

- Як це можливо?

Адам не знав чи варто пояснювати існування Амурів, отже сказав перше, що прийшло в голову: це гіпноз. Ми ходили на сеанс гіпнозу і щось пішло не так. Потім вона зникла і я її шукаю весь цей час.

- Зрозуміло… - підозріло швидко погодилась жінка, але Адама це не хвилювало. Може вона подумала, що він псих і Марі відправить його знову, а може і повірила - це не суттєво. Головне - Адам Менельскі знає, де шукати жінку, заради якої він ходить по цій землі.

- Адаме, тільки пообіцяйте, коли зустрінете її - кличте друга! - спохопилася Сара.

- Якого друга?

- Ви зрозумієте коли прийде час! - відповіла вона і зв’язок перервався.

Весь час їзди до вокзалу, він намагався додзвонитися, щоб уточнити, але телефон Нейтена втратив зв’язок і був поза межами.

Якого друга? Френк, Джон і Террі - в іншій країні, заклопотані підготовкою до рекламної кампанії продукту фірми “Фарма”. Може вона натякала на Інсілліона? - Але ж по-перше, звідки вона могла про нього знати, а по-друге - вони не друзі, але зараз був не час аби виважувати думки про дружбу. То кого вона мала на увазі?

А раптом Сара все-таки говорила про Амура? Адам почав міркувати в цьому напрямку і знаходив все більше і більше підтверджень можливої причетності жінки до цієї справи.

Випадковість - це звичайна справа, але коли вона приводить до тебе Нейтена Старка, з його “наївним” контрактом, який, на додачу, є бойфрендом дівчини, котра, в свою чергу, є подругою Марі Романо - тоді сумніваєшся в звичайному збігу обставин. Саме в цей момент Адам, нарешті, зрозумів, що саме стримувало та кричало десь всередині душі, одразу після того, як він отримав пропозицію від Нейтена.

– Щось тут не чисто, але я не маю достатньо інформації, щоб робити висновки - подумав Адам, який не любив видумувати висновки. Потрібна впевненість, а якщо її немає – хибні рішення можуть збити з правильного шляху.

Вирішивши відкласти все на потім - він придбав квиток і поїхав.

Адам помітив, що сяйво емоцій, котре оточує інших, стало яскравішим і,  іноді, осліплювало його. Не знайшовши причини, вирішив не звертати уваги, а сконцентруватись на меті своєї подорожі.

Він знає де мешкає Марі і де, дякуючи Сарі, яка знову ж таки зіграла тут свою роль, вона може бути. Адам має підготувати те місце, щоб передати можливо не словами, а образами, запахами та кольорами свої почуття.

Кожен елемент має бути виваженим і не перебільшеним. “Сюрприз”, який всередині своєї голови, готував для Марі Адам, не повинен був її налякати. Він мав унікальний шанс - почати все з нуля і вирішив скористатись цим.

Коли потяг зупинився у Львові, чоловік вийшов, тримаючи в голові точний план своїх дій, але він не врахував атмосфери міста. Якщо в Варшаві кожен мешканець сяяв світлом кохання, то тут - все місто, здавалось зорею почуття. Навіть, вокзал – зазвичай брудна та смердюча візитка кожного міста – був прекрасним. Підземний перехід, що вів від перону до головної будівлі, був переповнений людьми, від сяйва почуттів, яких Адам зупинився: зір відмовив йому.

Якийсь студент подумав, що той сліпий і запропонував допомогу - так чоловік опинився за межею вокзалу.

По ліву сторону була трамвайна зупинка, але вирішивши перейнятися духом міста - він пішов пішки. Через десять хвилин повільної ходьби він стояв перед костьолом, темні шпилі якого врізались в сірі зимові хмари. І, навіть, ця агресивна картина несла в собі не злість чи ворожнечу, а силу любові.

Навігатор в його телефоні сповістив: в центрі міста Адам опиниться за двадцять хвилин, якщо піде по прямій вулиці. Це йому і було потрібно.

Він бачив людей, які посміхалися і поспішали кудись, але в них не було жодної заклопотаності: вони боялися не запізнитися на роботу, в кафе чи на навчання, а не встигнути жити. Кожен крок змінював напрями світла, відкритого тільки Адаму і він милувався цим шоу. Згодом, він відчув, що його серце почало битися швидше, повторюючи ритму цього міста і шкіра засяяла, як і в інших. Адам Менельски, якого розривало почуття із середини, став сам його частиною.

– Ось тут, хотілося мені б прожити щасливе життя - констатував Адам: не дивлячись на всі проблеми, які можуть існувати в старому місті, тут є те, чого не зустрінеш більше ніде – відкритість, готовність віддавати любов, приймати, обіймати її і плекати на хвилях розмовної української, невідомої поки що Адаму, мови.

Кожна людина виглядала ладною розповісти випадковому пересічному про свої найпотаємніші секрети і не виглядати безглуздо.

–       Інший світ. Світ – щастя! - вирішив чоловік.

Десь далеко грав скрипаль і, в поєднанні, з ліниво падаючим снігом та ароматом кави з сусідньої вулички - в голові створювались картини з казки, яку в дитинстві читали Адаму батьки - “Хроніки Нарнії”. Там говорили звірі і головними героями були звичайні діти, але не це зачаровувало. Ця казка була написана надзвичайно легкою мовою - зрозумілою і дітям, і дорослим, вона несла в собі світло надії, що добро існує і, навіть, серед вічної зими, з’являються герої, які несуть за плечима світло сонця.

Ліричний відступ у спогади, занурив Адама ще глибше в душу цього міста і він не помітив, як дійшов до місця призначення. Навігатор повідомив, що далі йти не треба і Адаму перехопило дух від величі Оперного Театру.

Хоча, він і не полюбляв подібних проявів мистецтва: вважав оперу нудною, але все одно поважав працю архітекторів, які будували зали, щоб акторам було де передавати свої почуття залу.

Він не міг повірити у існування такого міста, але воно було. Ніби-то зійшло із сторінок книги і пригріло собі місце на мапі світу.

До нього хтось звернувся англійською, він повернувся і побачив чоловіка і дівчину, носи яких були червоними від морозу, а очі щасливими. Вони хотіли дізнатись, де знаходиться ратуша. Адам не знав, але допоміг їм, використовуючи навігатор. Так він дізнався, що вона розташована на сусідній вулиці, за будинками і прислухаючись до порад пари пішов теж в тому напрямку.

Він ходив, мов заворожений.

Площа, де посередині стояла ратуша, була наповнена людьми. Адам знову почав погано бачити від світла, яке сяяло зсередини оточуючих, але все одно, не дивлячись на різь в очах, дивився навколо. Навколо будівлі стояв ярмарок, на якому продавали дрібнички для туристів, зігріваючі напої та різні ласощі. Дівчата в національному одязі ходили поміж людей з широкими підносами, на яких були різнокольорові цукерки. Вони користувались попитом в дітей і в більш дорослої частини чоловічого населення: були прекрасні.

Раптом, Адам побачив темну пляму на тілі цього міста. Наближався хтось, хто примушував світло - гаснути і зникати. Йому стало цікаво, як можна в цьому місті не перейнятися романтичним духом і не закохатись! Це ж Місто Поцілунків.

І, раптом, затьмарюючи все світло, здається, просто з повітря, на нього вийшла Марі Романо. Жінка над якою не було світла. Жінка, в якої Амури, посланники Кохання, відібрали так багато, і забрали це так, що вона і не розуміла своєї втрати. Та прийшов час це виправити!

–       Коли зустрінете її - кличте друга – кричала в голові Сара.

Але він всеодно не міг зрозуміти коли прийде той час і кого треба кликати.

- Френк, Террі, Джон - прошепотів без завзяття прошепотів Адам: Нейтен. Нічого не змінювалось, а жінка просто проходила повз нього, взагалі не помічаючи. Він, для неї, був просто одним з туристів в цьому чудесному місті.

Та Адам все одно відтягував момент, коли він почне кликати Амура: не хотів розбивати всі свої сподівання.

І раптом, він зрозумів: не через це він не кличе його, а з тієї причини, що всередині чоловіка грівся черв’ячок образи: той не приходив тоді, коли він благав про допомогу. Спантеличений раптовою думкою (адже хто йому цей дивак такий?!), Адам намагався пригадати, чи було таке почуття, коли його друзі не приходили на допомогу. І все більше, і більше схиляв себе до відповіді “ні”. Він зрозумів, що полюбив цього невпевненого в своїх силах і незрозумілого в діях Амура; полюбив і, насправді, не як такого, що вічно може прийти і обговорює з тобою всі чутки, які тільки можливо, а того, хто приходить тільки тоді, коли і справді без його допомоги не впоратись. Адже, те, що Адам зараз дивиться вслід Марі, означає те, що він і сам зміг пройти складнощі, які були на його шляху, без втручання Інсілліона.

–       Прийшов час! - різко перебив його роздуми голос всередині.

– Інсілліон… - прошепотів Адам. За спиною почувся вже знайомий ляскіт, а сяйво емоцій спочатку перестало сліпити його, а потім, поступово, вщухаючи - зникло взагалі. Було незвично дивитись без цих здібностей на світ, але чоловік порадувався, поверненню нормального зору.

Час навколо завмер, разом з людьми, уподібнюючи їх до прекрасних статуй. Мабуть, Помпеї, виглядали схоже після вогненного душу, який їм влаштував Везувій - подумав Адам і повернувся.

За спиною знову ляснуло і чоловік повернувся - там нікого не було. Дивно...

–       І довго я буду стояти за твоєю спиною… - проревів низький бас.

 Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>

Підписуйтесь на нашу групу в VK: #loveforages
Та на Youtube-канал.

З повним змістом книги "В серці серця" можна ознайомитись тут.