Вступ

“Чекання - це божевілля, а що таке

божевілля, як не частинка надії.”

А. Дюма

Резюме

        «Доброго ранку, я прийшов до вас працювати», - сказав я на першій співбесіді, яка пройшла 17 травня 1987 року, коли з’явився на цей світ.

Перший мій директор - я сам. Перше завдання - жити, а потім осмислювати це. Насправді, мабуть, найпростіше -  коли просто живеш. А коли думаєш - все стає з ніг на голову, і зорі вже світять не в небі вночі, а в саму денну спеку з-під ніг.

Так! Залишмо: це було двадцять п’ять років тому. Четверть століття в якому я виконую одну і ту ж саму роль, четверть століття, які пройшли, як один урок, четверть століття на виході з яких - я - самотній.

Хто я зараз?.. - Русоволосий чоловік, середнього зросту, карі очі, у яких багато хто бачить мудрість, якою там ще і не пахне.

Люди, не плутайте пошук чогось, із вже, безпосередньо, отриманням цього дещо!

Працюю у відомому торгівельному домі, який пропонує медичні апарати. Я - зі звичайного «селера», став генеральним директором регіону за лічені роки. Чим я пояснюю свій успіх? Упертістю! Визнанням повної відсутності шарму та небажанням багато і складно працювати. От і кручусь в житті.

Не можу сказати, що відчуваю брак уваги протилежної статі. Але брати та приймати кожну - це, по-перше, треба бути титаном (а я поки ще людина) і, по-друге,  маю певні моральні норми, які не дозволяють робити цього. Але коли насправді погано і палке тіло незнайомки - це, як мікстура від кашлю, - то тоді можна виключити мої правила і віддатись потоку.

А̀дам Менѐльскі - «удачливе падло». Так жартують мої друзі, яким я, будучи добрим Санта Клаусом із дитячих казок про католицьке Різдво,  подарував би по відерку інтелекту, а то іноді, стає навіть моторошно від тупості. Та це все одно мої друзі і я їх люблю, настільки максимально, наскільки це можна дозволити собі відчувати до друга.

Їх звуть - Френк, Джон і Террі (плюс ще і я - непогану отримуємо "Фантастичну четвірку"). Колеги з продажів, феноменальні, як і я, у своїх цілях, але іноді відчувається нестача впевненості, і саме це, я вважаю, є причиною мого місцезнаходження на пару кроків попереду від них.

Але… стоп! Це може виглядати, нібито я – хизуюсь! А я цього ненавиджу. Тож…

Маючи двадцять п’ять років від народження, гарну заробітню платню, тупеньких, але, в кінці кінців, гарних друзів я маю повний комплект, щоб стати років за двадцять генієм у якійсь конкретній сфері діяльності, але будучи самотнім.

Жінки… Вони як удари тупим списом – не вбивають, а тільки роблять боляче та вибивають із сідла. І лежачи на землі, одягнений в найкращі лати, ти розумієш, що самому тобі ніяк вже не встати - лежиш і чекаєш цілу ораву зброєносців, які ось-ось прийдуть і допоможуть тобі. А якщо від прямого удару тим списом ти не падаєш, то ти або махлюєш, або весь цей турнір є ілюзійним лайном. А у мене, чомусь, ніколи так не виходило, завжди всі змагання були справжніми та, напрочуд, реальними. А от коли тебе вже піднімуть і перестане турбувати зовсім усе, навіть оніміле плече, - ти поїдеш до свого замку, де всі мешканці та гості будуть все одно вважати тебе героєм, будеш сидіти і відчувати самотність. Будеш хотіти коли-небудь сісти на коня, розігнати його вздовж прямої на іподромі і за декілька метрів до зіткнення з іншим лицарем, відкинути спис, підскочити з тварини, вчепитись тому іншому в обладунки і разом впасти у прірву…

Ти завжди будеш шукати тієї прірви. Завжди.

Ось такою я бачу любов. Життя ніби застраховує нас від втрати кохання – коли знищує та розбиває вщент одне, з радістю чи з горем, страховий агент від самої долі, дає нам інше. І так завжди – від цього неможливо втекти чи заховатись. Контракт підписаний і на його підставі тебе рятують (ну воно так здається, а насправді, мабуть, засовують у пекло).

Багато хто не погодиться зі мною, але зрозумійте: моя душа, отам на фабриці де їх виготовлюють, пройшла по лінії дефекту і була перенаправлена у відділ утилізації, але втекла. І на шістдесят чи сімдесят років заховалася в моєму тілі від "душевного відділу якості" на небі, який намагається її знайти.

Тож я бачу все з іншого боку - з дефектом, похибкою. І ви, або погоджуєтесь зі мною і прислухаєтесь, або я не примушую вас ні секунди читати все те, що буде написано далі.

Режим сканування

Обожнюю розв'язувати загадки. Але, ж, вибачте, коли та є недоказаною, то вона спочатку захоплює всю твою увагу, але потім, з часом, цікавість відмирає і залишається повна байдужість. Тож, поки ще в пам’яті є вищезазначений "режим сканування" , вважаю за потрібним його пояснити.

Уявімо, що ви неділю тому втратили кохану людину. Втратили не так, як гаманець, чи спалені рукописи, а дуже просто - вона, ця людина, просто встала з-за, наприклад, столику де ви полюбляли пити ввечері каву, і зі словами: «мені стало нудно», - пішла. І ви ще нібито і тримаєтесь, але душа вже стала старою анти москітною сіткою - уся в дірках.

І ось якраз тут, мозок вмикає «режим сканування»: де б не знаходилось ваше «я» - в автобусі, на вулиці, метро, під водою, високо в небі, далеко в горах - очі завжди шукають втрачену нещодавно вами людину. З голови, якщо прислухатись, можна почути гул мозку, який щосекунди малює кохану фігуру, і уявляє усе нові і нові зустрічі.

-  Зараз! Ще хвилиночку! І вона вийде з-за дерева! – говоримо ми собі посеред лісу.

- Ось-ось відчиняться двері кав’ярні і зайде вона струхнув волоссям, подивиться на мене, так, як уміє лиш вона, і ми, узявшись за руки швидкою ходою підемо до самого близького готелю, де знявши номер, пробудемо там дві доби, а потім – одружимось. Малюємо акварелями фантазії собі в голові.

Хто такого не відчував? Хоча ми ясно усвідомлюємо, що цей режим – є обманом, та все одно вимкнути його – далеко поза нашими силами. Ми живемо в ньому, особливо коли відчуваємо самотність.
Коли ти один – тобі нікого шукати, немає чітко визначеної фігури чи посмішки – ти шукаєш будь-кого – чи друга в натовпі, чи шикарну посмішку – але не знаходиш: «режим сканування» - ніколи не дасть тобі правди. Тільки лиш мрії.

Happy end... No – start, or end? All right, so happy start of happy end.

Звісно, щоб почати написання історії – недостатньо просто ходити із гримасою П’єро з казки про Буратіно. Так, туга всередині – це вже сила, але струм, полярність, у якому визначається тільки плюсом – ще нікого не пошкодив: потрібен мінус. Тоді, тільки тоді відчується сила.

Я – А̀дам Менѐльскі – плюс.

Вона – Марі̀ Романо̀ – «най-мінус».

Що таке «най-мінус»? Це те, чого ми дуже часто боїмося сказати людям, ми не використовуємо приставки «най», уникаючи показати значимість іншої людини, або ж свою залежність від неї. Як наслідок – і самі перестаємо бачити, як глибоко увірвалася у наше тіло ця «героїнова хвороба».

Найпотужніший, найпрекрасніший, найпотрібніший, найочікуваніший, найнеможливіший, наймиліший «мінус» – ось ким є Марі̀ Романо̀ в моєму житті.

Вона з’явилась надто блискавично, короткою посмішкою зруйнувавши мене та розпочавши проект по деструкції мого життя. Але це було так давно… Тоді, на початку, усе виглядало дитячою грою. Але, яка ж гра робить з людини психічно неврівноважену особу, яка замість пошуку рішення, усе більше і більше йде всередину себе і вже не вирветься, бо це схоже на щурячі біги.

Тож привіт, моя причино, про яку я не хотів говорити на першій сторінці. Ці рядки – це все, що лишилося від мене. Далі – є тільки ти. І моє перо стане «безособовим» - адже там де є я і немає тебе – не існує нікого.

 Початок ------------------------------------------------------------------------------------------ Читати далі >>

З повним змістом можна ознайомитись тут.