В серці серця. Частина 1. Розділ 1

First Mission: Правда чи сон під тонною заліза?

Ласкаво прошу!

–   Адам, заїдь до магазину. Треба купити хліба, молока і смачного! - лунав на все авто голос Ліни, дружини Адама. Старенький форд стояв в пробці більше години, отже, улюблена сорочка чоловіка була вкрита плямами поту: на вулиці була спека. Нерви натягнуті немов струни. І саме в момент, коли вони ось-ось лопнуть – дзвонила вона.

-    Так. Добре – крізь зуби просипів чоловік, а сам уже здригався від ярості: «під домом, чорт тебе забирай, є супермаркет! А ти сидиш вдома коли я працюю, мов проклятий, і це я повинен їхати за продуктами! І то нічого було б, якби щось справді важке! Але ж – хліб та молоко!». Адам побачив, як побіліли суглоби на пальцях, і відпустив кермо, адже все одно від його нервів величезна маса автівок не зрушить з місця і пробка на розсмокчеться, а Ліна не перестане бути такою нудотною стервою. Дістав з кишені сигарету і закурив, міркуючи над тим, що він може вигадати сьогодні, аби не слухати пусті балачки про сусідів, друзів, супер круті фото та мейкапи. Адже кожна така історія може стати останньою краплею, за якою буде крах того, що він будував та виховував, насамперед, в собі. Голова боліла вчора, важлива конференція була позавчора, три дні переговорів пролетіли, як мить - перебирав він у голові всі причини, дякуючи котрим, останній тиждень уникав подібних речей. А сигарета, мало-помалу, отруювала його організм.

–  4 червня! Та сьогодні ж у Террі день народження! - згадав чоловік і з радісною надією на спасіння почав набирати повідомлення.

То як так вийшло, що Адам опинився у такому шлюбі, де все що відбувається навколо нього та його «коханої» – не дає спокою, бісить і здається ненависним?

Синтетика.

Це не поганий смак страви, ГМО в продуктах і, звісно ж, жодного зв’язку з шкірою біороботів. Це була реклама. PR від самого кохання.

-    Кохайте! - кричать нам на вулицях.

-    Шукайте наречених! - говорять батьки.

-    Ти не можеш бути один! - можна почути від друзів.

А якщо поставити одне єдине запитання – "навіщо?". Що тоді буде зі світом?  -  «Мовчиш? - Ну то й мовчи - розумнішим здаєшся» - отака відповідь.

Адам пригадав колишню розмову з Френком, його другом.

-    Послухай, старий, ви з Ліною вже майже два роки разом. Тобі не здається, що прийшов час замислитись над весіллям?

-    Френк, а що зміниться від цього? Чи наші почуття стануть сильнішими? Чи це просто потрібно зробити заради того, щоб перед законом засвідчити те, що народжується всередині нас, заставляє згорати та відчувати потребу у комусь? Хіба треба, щоб подібне реєстрував певний правовий законодавчий акт, ба, навіть, - договір.

–   Ні, але це ж традиція. Її притримувались твої і мої батьки, наші предки. Усе людство слідує цьому правилу. Це ж те, що підтверджує ваш намір прожити спільне життя разом.

 –  А що, недостатньо простої потреби один в одному?

 –  Ну я не знаю.

 – Саме так. Абсолютно так як і ти, буде відповідати весь світ! – розізлившись промовив Адам. І вставши з-за столику, на якому стояла охолола кава, попрямував до сусідньої пари жінок і запитав: – От скажіть, коли ви плачете, ви з ранку йдете до суду, щоб зареєструвати факт свого засмучення?

–   Ні – в один голос відповіли дівчата, явно хизуючись з такої дурні, про яку їх запитали.

Він відійшов від них махнувши рукою, ніби в чомусь впевнився. Наступною жертвою був чоловік, який читав журнал та крізь окуляри дивився за всім, що взагалі відбувалось в барі. «А тепер ви мені скажіть: коли вас дістав ваш директор і ви ладні його вбити, чи підете ви в поліцію, щоб повідомити про свій намір, який є звичайною злістю і «крилатим» виразом»?

 –  Звісно, що ні!

 – А якими будуть ваші дії у цьому випадку?

 – Я піду до бару, вип’ю, а потім придумаю помсту, звісно, в робочому форматі, якою потім буду насолоджуватись.

  – Отже, потім ви смакуватимете цей стан, коли отримаєте те, чого захотіли?

  – Так.

  – А що зробите Ви, коли будете щасливіше від усіх на планеті? Створите бюро з реєстрації позитивних емоцій, щоб люди бігли туди записувати все світле, що з ними стало? - запитав Адам у молодої пари.

–       Ні! – відповів тільки хлопець, бо дівчина, вочевидь, була налякана дивним чоловіком, який підходив до кожного із питанням.

В цей час, Френк сидів тримаючись за голову і жалкуючи про те, що почав розмову на цю тему: його друг прикував до себе увагу всіх відвідувачів ресторанчику і щоки чоловіка вже палали червоним вогнем від сорому. Він намагався показати Адаму рукою «стоп», але куди там.

Але раптом Адам зупинився, підняв догори руки і, немов священник на недільній проповіді, повільно розвертаючись до аудиторії голосно заявив: то якого ж біса ви звикли затверджувати на папері найсвітлішу емоцію? Ще й називаєте це варварство – «шлюбом»! Куєте його в кайдани закону, шлюбного договору та штампу в паспорті.

Його імпровізована аудиторія, яка складалась з усіх відвідувачів бару та самого вусатого бармена, що спочатку взагалі нічого не розуміла і перешіптувала між собою свої здогадки з приводу причини цієї «постанови», замовкла. І в залі ресторанчику стало тихо, як в храмі.

  –   Не знаю. І я. Та і я ніколи про подібне не думав – треба та і все  – Читав Адам відголоски думок в очах цих людей.

Звільніться від цих правил та почніть просто кохати, адже кохання – не просто поділ всього нажитого в тому випадку, якщо воно закінчується і люди розходяться! – закликав чоловік.

Хтось різко засигналив, і Адам здригнувшись виринув зі спогадів, помітивши, що ряд машин зрушився метрів на п’ять вперед. Тихо під’їхав і знову зупинився.

За вікнами форду, який він ні за що на світі не хотів продавати, літо робило свою вічну роботу: примушувало воду ставати паром, підвищувало обсяги продажу морозива, підтверджувало обман, який несли в собі реклами анти-перспірантів («48 годин захисту», закінчувались через півгодини руху містом). І він знову поринув у  свої думки, тікаючи від спеки.

Отже, як він опинився в шлюбі, супротивником якого він був все своє життя? – Якщо каменю століттями говорити, що він – вовк, то той з часом вкриється мохом, нібито хутром. І є ризик, що колись завиє на місяць, але, нажаль, люди так довго не живуть, щоб перевірити це.

Тож усі вмовляння, з часом, дали свій результат, і непохитність Адама дала тріщину. Чи вирішив він, що так буде правильно?

Чи все було жахливо? – Ні, ніякі відносини між людьми погано не починаються. Просто є такі, які «погано не починаються» на два дні, а є ті, що на більше. З Ліною були саме ті, що на більше, але передплачений термін -  закінчується.

І з часом, він вивів свою формулу тривалості стосунків: дні відведені на прекрасні почуття, обернено пропорційні кількості недоліків помічених на першому побаченні.

–   Навіть, якщо це просто одна завита в іншу сторону волосина, знай –коли вона до тебе звикне – їх ставатиме дедалі більше і це почне дратувати. – Говорив він колись Джону, доносячи свій закон.

     –  Але ж, ідеальних людей не буває.

–   Тоді, до біса це все! Навіщо мати поряд з собою людину, від якої ти відчуваєш незручності, з якими вимушений миритись?

 –  Ну таким є цей світ.

 – Це неправильно!

 – Але ж так живуть всі.

 –  Добре, тоді нехай – це буде ваша правда. А я буду тоді з людьми до тих пір, доки їхні недоліки будуть для мене непомітними.

 –  Але ж ти підписуєш себе на ризик залишитись одному! А діти, сім’я?

 – Діти і сім’я, з тією, від посмішки якої мене, наприклад, через десять років життя  вже нудить?

 – Не сприймай цього так категорично. Це ж «битовуха». Її всі зустрічають і всі приборкують та миряться.

 – Значить, тоді буду один! Буду вірити в свої закони! Буду жити разом зі своїми демонами, які мене абсолютно задовольняють.

 –  А чи не здається тобі, друже, що ти став егоїстом?

 – Ні, Джон. Я не егоїст! – закінчив розмову Адам і, розвернувшись, відчинив двері до свого кабінету.

–   А хто ж ти тоді? - крикнув вслід Джон.

 –  Я – справжня людина – не  синтетик.

Знову залунав звуковий сигнал автомобіля, але тепер він був дуже частим. Настільки, що у ньому відчувалася ярість, і в дзеркало заднього виду Адам побачив водія, який вже лаявся на нього. Втиснувши педаль газу в підлогу він проїхав ще кілька метрів, і зрозумів – пробка майже закінчилася. І ось, світлофор дав знову зелене світло і слідом за жовтим таксі полетів старенький форд, нагадуючи чорного ворона, який тільки-но вирвався з клітки. Адам нісся насолоджуючись свіжим повітрям, яке вривалось в авто через опущене дзеркало.

Раптом вулицею пролунав гуркіт, і чоловік відчув, як його старенький форд підіймає догори, і з силою кидає перевертаючи на землю.

Свідомість почала вже потихеньку махати йому рукою, і крізь напіврозплющені вії він помітив сонячний промінь, який відбився від чорного пасма волосся санітарки, яка з криком благала допомогти дістати Адама з-під завалу. Він відчув як відкрили дверцята і сильні чоловічі руки почали витягувати його на розжарений асфальт проспекту.

 –  Ім’я! Назвіть, ваше ім’я та номер страховки!  – лунало, здавалось, звідусіль.

  – Адам… Адам Менельскі.

На єдину мить, чоловік повернувся до тями, схопив за руку санітарку з чорним волоссям і блакитними, як вічна мерзлота Антарктиди очима.

 –  Ваше ім’я?

 –  Марі… Заспокойтесь, містере Менельські, ви у безпеці  – почув Адам перед тим, як його свідомість відіслала його якнайдалі від цього проспекту, міста, літа та санітарки з чорним, як ніч, волоссям.

<< Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>

З повним змістом можна ознайомитись тут.