В серці серця. Частина 2. Розділ 4

Там, де помирає слабкість

- Ти мене пробач, що так налетів на тебе, але не можна припустити, щоб мене хтось побачив… - почув Адам з темряви, і відчув, як сильні руки, спочатку послабили хватку, а потім - взагалі відпустили. Не поспішаючи тікати (бо відчував, що це не закінчиться нічим хорошим) він вирішив вийти на контакт з нападником.

- Та хто ти в біса такий? На кого ти працюєш?

- На кого працюю? - протягнув той. Було чути, що він або не розуміє того, що його запитали, або був в, певній собі, прострації, яка могла бути викликана будь чим: від лекого косячка до важких наркотиків.

Понароджували дебільних кретинів, які за гроші, нападають на інших. А в самих в голові, навіть, й сіно не проросте - подумав про себе Адам, а в голос, розжовуючи, як маленькій дитині, сказав: я тебе запитую, про те, хто підіслав тебе, стежити за мною, і перехоплювати за сто метрів до мого дому, посеред вулиці, де це можуть побачити інші.

При згадці про “інших”, Адам відчув, що чоловік здригнувся і почав озиратися. Панувала тиша: той не розуміючи запитання попросту мовчав.

- Добре, тоді скажи, що ти хочеш. І звідки в біса ти знаєш про Марі? - запитав Адам. Він перебирав в пам’яті всіх, кому він розповідав цю історію. Але оскільки “усі” дорівнювало “ніхто”, то стовідсотково серед них не було сильного, кремезного бовдура, який з великою силою вдавлював його в стіну.

 - Тому що я причина, чому ти страждаєш і я хочу тобі допомогти вийти з цього стану і знайти спокій - відповів Адамові співбесідник, з тоном, ніби то ці слова, були взагалі звичними, такі, як “привіт”.

Чоловік спантеличено кліпав очима, в той час, коли нападник, обличчя якого інколи виринало з темряви закуткової зимової ночі, продовжував озиратись по сторонам.

- Як це - “причина, мого стану”? Ти ж не Марі – з певною мірою жалю констатував він.

- Добре, хоча я маю мало часу, але спробую розповісти від самого початку. Це буде складно зрозуміти і сприйняти, та ти, Адаме, спробуй: від цього багато чого залежить. Мене звуть - Інсілліон...” - почав той і розповів свою історію.

Іноді з-за хмар на землю дивився повний місяць, охайно обіймаючи сяйвом двох чоловіків, один з яких виглядав так, ніби, перед ним стояло божество. Адам уявляв себе піратом, який стоячи на бушприті, плаває між двома островами “вірю” і “не вірю”. Це виглядало казочкою і маячнею. Амури... Звісно він читав про них, бачив в кіно, але ніколи б не подумав, що один з них буде стояти перед ним, розповідаючи, про те, якої він припустився “помилки”, як завалив свій екзамен.

Взагалі, на слові “помилка”, Адам хотів, закрити тому рота, і запевнити, що цей Інсілліон створив найкраще почуття в житті чоловіка. Та вирішивши промовчати, згодом, він зрозумів, чому саме Амур це так називає.

Всі ці невдачі, які трапились з Адамом, за словами Інсілліона, були нічим іншим, як просто відсутністю існування зв’язків між їхніми, Марі та Адама, долями. “Як же все, виявляється, просто! Виявляється якийсь дід на небі забув дописати, що жінка, побачити яку я жадаю більше, ніж зробити наступний подих - моя” – зло думав Адам, продовжуючи слухати розповідь.

Авжеж, мозок голосно гуркотів від думок, що цей чоловік безумний і все, що він говорить - або дуже добре складена казочка, або нісенітниці, матір’ю, яких є хворий розум цього… Інсілліона. Але, серце, яке горіло, від того, як часто той згадує в історії Марі - вірило цьому голосу.

Коли історія закінчилась, Адам, почув, що у співбесідника стукають від холоду зуби, а в місячному сяйві, побачив, що губи - геть посиніли.

Він зняв з себе пальто і накинув на плечі Амуру: “ти, мабуть, взагалі не знаєш, що таке січневий мороз. Пішли до мене. Нас ніхто не побачить: тут не далеко. Там ти зігрієшся, і ми зможемо поговорити”

- Адам, я не можу затримуватись, мені треба повертатись у мій світ. - сказав Інсілліон. Він заплющив очі і уявив свою кімнату в Бібліотеці - нічого не відбулось. Зробив ще одну спробу - те саме. Мороз потроху сковував його думки, та забирав здатність контролювати своє тіло. Амур злякався, що не зможе повернутись і весь його план піде нанівець.

- В мене не виходить повернутись назад! - запанікував той.

- Ну, оскільки шляху я не знаю, то і допомогти не зможу! Але скажу одне - обдумувати дорогу назад, краще в теплі, за чашкою чая, а не стоячи на морозі.

- А що таке чай? - поцікавився той, піддаючись Адамовим вмовлянням.

Адам здивувався питанню, але пригадавши ким є його співбесідник (чи за кого себе видає) відповів: “це не можливо пояснити - я покажу. Пішли”.

Взагалі, Адам не довіряв випадковим перехожим і, тим більше, при першому знайомстві не показував де живе. Особливо ще й в той час, коли через декілька днів буде підписуватись контракт. Але тієї миті, він про це не думав. Його списами пронизувала довіра до цього «Амура-Інсілліона». Тож, два чоловіки підминаючи сніг пішли далі вулицею.

- А як ти мене знайшов? - запитав Адам.

- Я не знаю. Просто захотів побачити тебе і це бажання перенесло мене туди, де був ти.

- То ти сам собі джин, на безліч бажань?

- Прошу?

- А, я забув, що ти не знаєш хто такий джин. Це просто жарт?

- Що таке жарт? - не змінюючи спантеличеного виразу обличчя запитав Інсілліон.

- Та ви що там, у своєму світі показилися? Чим ви взагалі там живете? – поцікавився Адам.

- Ми живемо, щоб дарити енергію кохання людям.

- Але це ж існування, а не життя. Ви що, навіть, з друзями не гуляєте?

- У нас немає друзів: весь народ Амурів – єдине ціле. Ми створені для того, щоб дарувати дари долі людям – запрограмовано сказав Інсілліон і, наступної миті, вже і сам задумався над тим, що тільки що прозвучало.

- Та що за самопожертва? Я теж живу для того, щоб продавати, але ж я все одно залишаю час, щоб, наприклад, закохатись в Марі чи посидіти з друзями в барі.

- Ба-рі? – протягуючи перепитав Інсілліон.

Адам зітхнув і махнувши рукою сказав: забудь, добре? - Я якось потім поясню.

Ідея, блискавично з’явилась в його голові, примусивши завмерти. Амур розцінив це за сигнал небезпеки, і знову почав озиратись, але не помітивши геть нічого - тільки порожню вулицю - в очікуванні пояснення непередбаченої зупинки, подивився на Адама.

- Слухай, Інсілліон, припустимо, що все сказане тобою – правда.

- Абсолютна.

- Якщо ти зміг знайти мене, то чи зможеш ти, так само, знайти Марі? Просто захочеш опинитись поряд з нею, побачиш де вона, а потім повідомиш мені і я її знайду? - протараторив Адам, відчуваючи, як цей план, розпалив з новою силою полум’я надії.

- Е-е… Думаю, що так - протягнув той. – Я цю силу відкрив нещодавно, і перенісся в цей світ, за своїм бажанням, як ти вже знаєш - вперше. Отже, я не можу прогнозувати результат, але думаю – це реально. Та тільки від цього, як ти це називаєш “холоду”, в мене туманиться розум, і перестають слухатись ноги.

- То пішли швидше, залишилось трошки. - здавалось, що нова ціль та надія, дали Адаму крила. Він, ледь не полетів.

Інсілліон намагався поспішати за ним і в той самий час дивитись по сторонам. У вікнах будинків було порожньо. Тільки-но Інсілліон заспокоївся, як відчув, що хтось втручається в його розум. “Хто ти такий?” - гучно відбивало всередині його голови.

– Усе! Попався я… - подумав він і почав відштовхувати силу, яка намагалась увірватись в думки. Його вчили це робити в Школі, але там в нього цього ніколи не виходило, та тут все вийшло, на диво, швидко та легко. Замість того, щоб просто спробувати себе закрити від втручання невідомого Амура - він почав контрнаступ. Цей етап практики в нього не те, що не виходив, а був відсутнім взагалі. Адже для того, щоб напасти силою, потрібно, або перебороти, або відбити чужу. Але через свою слабкість – йому ніде було практикуватись: всі були сильніше. Та в цьому випадку образ іншого Амура з’явився перед уявним зором Інсілліона, мов картина.

Вища категорія! Не Тисячолітник, але всеодно сильний. – То як же я зміг його перебороти? - здивовано думав Інсілліон. Але, розуміючи, що такий шанс буває раз на мільйон, він скористався слабкістю іншого, і попросту направив всю свою силу, щоб виштовхнути того за межі цього світу.

Світ навколо, був як в пожарі. В кожному вікні, що Інсілліон бачив своїм внутрішнім зором, відбився помаранчово-червоний колір його сили, яка зім’яла і викинула з світу людей представника вищої категорії.

Дуель тривала менше секунди. Адам нічого не помітив, а Амур відчув, як після двобою його розігріте тіло проганяло холод. Думки ставали дедалі яснішими і він розумів – скоро той, кого він виштовхнув, розповість все Судді Парлу – про це стане відомо всім, і тут з’являться інші. Вдруге, він був впевнений, перемога йому так легко не прийде до рук. Скинувши пальто, він окликнув Адама, який йшов не обертаючись на три кроки попереду. Вклав одяг в його руки.

- Тут для мене небезпечно знаходитись зараз. Мене помітили, але я зміг виграти собі трохи часу. Я вимушений повернутись.

- А Марі?

- Я прийду до тебе, коли буде нагода. Я спробую дізнатись де вона… - запевнив той, і зник з ляскотом, залишивши шокованого зникненням Адама тупо дивитись на місце, на якому секунду тому стояв Інсілліон.

Амур розкрив очі стоячи посеред своєї кімнати в Бібліотеці. За вікном ще панувала ніч, свічка на столі продовжувала горіти. Від здогадки його волосся стало дибки - він повернувся саме в ту мить, коли і зник!

Чому мені не вдалося зникнути одразу, а після другої спроби – елементарно? – намагався зрозуміти Інсілліон. І відповідь одразу прийшла: я просто змінив стратегію, замість того, щоб просто пройти між світами - я прорвався з силою, яка горіла після короткого двобою.

Зараз для нього все було так просто, настільки, що це починало лякати. В голові та серці зародилась химарна мрія: може я – Тисячолітник? Але Інсілліон старанно відмахувався від неї, пам’ятаючи про те, що могли робити ті. А він керував абсолютно іншими речами. Чи то може про таке абсолютну владу над матерією вирішили не писати в книгах?

Йому згадався предмет в який Марі дивилась на себе. «Дзеркало» - спливла сама по собі назва в голові. Він захотів теж подивитись на себе.

Наступної миті воно вже стояло посеред кімнати, віддзеркалюючи у весь ріст молодого чоловіка в формі офіціанта, яка на очах почала змінюватись, перетворюючись на звичний Амурам одяг.

- То ким же ти став, Інсілліон, найслабший з Амурів? - запитав він у свого відображення. Але те не відповідало, як би йому того не хотілося.

“Цікаво, чи є ще речі, яких я зробити не можу” - подумав Амур, розчиняючи дзеркало на атоми, які золотим пилом, повторювали ще деякий час, контури предмету.

Він ліг на ліжко і заплющивши очі міцно заснув. Аж до самого ранку.

<< Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>

Підписуйтесь на нашу групу в VK: #loveforages
Та на Youtube-канал.

З повним змістом книги "В серці серця" можна ознайомитись тут.