В серці серця. Частина 2. Розділ 3

Дуель без квітів

Атііл стояв посеред головної площі і дивився на небо.

- Наскільки ж прекрасним воно було б, в поєднанні з нічним сріблястим сяйвом землі, якби на ньому були зорі… - думав він. Вдихав нічне повітря і відчував всю ущербність цього світу - кисень не містив жодного запаху. Чистота, що аж відштовхує. Так багато запахів створювали люди, завдяки почуттям, що дарували їм Амури, а самі істоти були обділені подарунками нюху.

Вікна, підігруючи небу, дивились на нього темрявою. При світлі сонця, картина була ще більш сумною в його очах: всі будинки були, майже, однаковими. Відрізнялись лише кількістю тріщин на стінах, та сім’ями, що в них мешкали.

- Ті, хто дарує красу, самі в ній нічого не тямлять… - іронічно підмітив Амур.

В суцільній тиші, пролунали тихі кроки на іншому кінці площі. Зір Атііла вирвав з нічної темряви постать Парла, головного судді. Той був одягнений в чорну мантію, яка розвивалась коли він йшов. Чорне волосся прилягало до його щік, і підкреслювало білий колір шкіри обличчя. Зелені очі, дивились вивчаючи, та завжди викликали в Атііла підозру. Здавалось, ніби-то Парл щось завжди винюхує. Але ж таким і має бути той, хто вірний закону - уважний, завжди стежачий та непідкупний.

Ці двоє не були друзями. Світосприйняття кожного було на відстані лінії фронту одне від одного. І якщо, закони Парла, його бачення ідеального світу - знав кожний, то думок Атііла - ніхто. Суддя, завжди намагався обхідними шляхами випитати таємниці ректора, але марно. Той був подібний гранітній скалі. Це була перша причина холодних відносин між двома Амурами, а другою було, те, про що було заборонено говорити. Декілька століть тому, Ініл, пращур Атііла, один з Тисячолітників, зірвався. І пішов по тому шляху, по якому зараз йде Інсілліон. Але якщо другий, зрадив через помилку, то перший свідомо наділив людей Коханням, яке не мало з’являтись.

Наявність прихованих таємниць, та чорна пляма на історії сім’ї Атііла, робила з нього, в очах Парла - потенційного зрадника, котрий ще не проявив своїх намірів.

- Щось довго вас не було, пане ректоре… - з фальшивою люб’язністю сказав Парл.

- Час в наших світах йде по різному, ви, як суддя, маєте це добре знати. Я повернувся тоді, коли зробив те, чого вимагала спільнота… - відчужено відповів він йому. Увагу Атііла більше займали зараз прочерки в небі, залишені летячими до людей Амурами, ніж настрій та цікавість судді.

Парл полегшено зітхнув і сів на одну з лав, які обрамляли площу.

- То Кохання, яке було народжене одним з ваших студентів - більше не спричинить проблем?

- Ні. Я витер спогади жінки до того моменту, як вона зустріла того чоловіка, Адама.

- Ну і добре. - відповів Парл. – Я дуже не люблю, коли створюються проблеми подібного характеру. І бачу в тому, що саме ви їх ліквідуєте, певний почерк правосуддя. Нащадок виправляє помилки пращура.

Тон його голосу, розсердив Атііла, але ретельно приховавши цей викид емоцій він сказав: я не бачу тут жодного зв’язку. Про Ініла, під час навчання Інсілліона, ніхто не згадував. Знання не могло стати першопричиною зробленого ним.

- А що ж тоді? - поцікавився Парл.

- Можливо, ми, чогось не розуміємо в системі, яку самі будуємо.

Суддя від цих слів підвівся, і сяючи від щастя, що є шанс розговорити Атііла, та зрозуміти, що той приховує, промовив. – Пане ректоре, наші закони - були непорушними мільйони віків. Кохання опиняється саме там, де потрібно, і саме в той час, коли людина його гідна. Якби тут була помилка, чи змогла б система продовжувати існувати так довго?

- Іноді сліпий продовжує йти в болото, тому що не може побачити, куди йде.

- То ви вважаєте, що всі Амури, помиляються, і працюють за помилковою схемою - голос Парла, дзвенів, від нот тріумфу.  Ще трошки, і можна взяти цього пихатого бовдура під варту - подумав він, очікуючи відповіді Атііла.

- Я нічого не вважаю, Парл. Це просто мої роздуми та припущення. - задумливо пояснив Атііл, і усміхнено додав: і сядьте вже, а то я ж бачу, як здригаються ваші заморені ноги.

Парл був приголомшений нахабністю ректора. Адже він, був, можна сказати, найголовнішим серед Амурів. Саме він ніс світло законів цій спільноті, не дозволяючи створити хаос навколо найсвітлішого в світі почуття. Та, заради високої мети – колись виявити зрадника в ректорові – вирішив проковтнути це, і сів, вдаючи з себе зацікавленого слухача.

- Просто, ви ніколи не бачили сліз через те, що ми не приходимо вчасно, або взагалі. Коли самотні люди, стають на коліна і благають вищі сили, про допомогу – ми мовчимо. А що їм потрібно, насправді? Лише секунду нашої присутності, яка вкаже їм шлях, до людини, котра чекає на них. І частіше від усього, вони є більш гідними почуттів, за тих, до кого ми все-таки навідуємся  - з сумом сказав Атііл.

Як батько, який пояснює своєму сину істини життя, Парл відповів: значить, ці люди, не повністю визріли для цього. Вони ще мають, багато чого пізнати, перед тим, як доля вкаже їм шлях. Пане ректоре, це ж те, що ви пояснюєте своїм студентам, чи не так? - уїдливо запитав той.

- Так, звісно. Але, от наприклад ви, Парл, знаєте, що таке запах? - запитав Атііл.

Суддя, відчув, що він почав втрачати ініціативу, але в надії не перемогу, вирішив продовжити гру: ні. Я вперше чую таке слово.

- От в тому то і справа. Про запахи теж не розповідають в Школі, але кожен, хто ходив на Землю, їх потім знає, як щось вишукане та приголомшливе. А повертаючись в цей світ, відчувають через їх відсутність, всю його безбарвність. Ви не знаєте що це, через те, що ніколи не були там, внизу, серед тисяч робот Амурів, одні з яких існують, а інші - розбиваються та вкриваються пилом - як на лекції пояснював Атііл.

- Те що ми чогось не знаємо, і не бачимо, не робить це щось тим, чого не існує - додав Атііл.

- Завжди є різниця між теорією та практикою.

- Коли така різниця приводить до того що практика виключає та відміняє правдивість теорії - то це означає, що система - хибна - голос Атііла хлистав, Парла, підстьобуючи його діяти, але він чекав.

- І що ж хибного в системі? - подумки Парл вже сидів в залі суду, звинувачуючи ректора в зраді.

- Нам потрібно створити запахи на цій площі. Пропоную виростити квіти. - усміхаючись відповів ректор.

Клятий зрадник, він йде по лезу ножа і ухиляється від всього! - зло подумав Парл: ну нічого, я тебе ще дістану. Титанових зусиль від нього вимагала посмішка та відповідь: звісно, давайте спробуємо. Але він пересилив себе.

Вирішивши, що розмову закінчено, суддя розвернувся, та встиг зробити лише крок, як голос Атііла, зупинив його.

- А що ж буде з тим чоловіком, Адамом? Чи буде і йому стерта пам’ять?

- Ні, він зруйнував свій шлюб, відхилившись від своєї долі. Тепер він є поза світом людей, поза нашою компетенцією. Примусити його забути ту жінку - це порушення закону. Ви ж і самі знаєте, що ми не можемо втручатись в справи людей, котрі самостійно руйнують свою долю.

- Але ж він буде продовжувати шукати її. Раптом знайде?

- Ця жінка, його не впізнає, і розіб’є йому серце. Його гірка участь в цій партії буде зіграна. Навіть, якщо він їй розповість все, як було - жоден з Амурів не поселить Кохання в серці цієї жінки.

- Наголошую, жоден, пане ректоре. - уточнив Парл.

- Я зрозумів, Парл… - єхидно відповів Атііл, і залишив розчарованого суддю, танцювати із привидом нафантазованої перемоги, яку йому віддавати в руки ректор не збирався.

Якщо знаєш кроки свого суперника - наперед, Атііл - вважай ти його вже переміг - говорив в дитинстві йому батько. А спроби Парла викрити його наміри - були навіть не “кроками”, а слідом равлика, який дуже поспішає, але рухається надто повільно.

– Квіти на площі - хоч трохи розвіють сірий колір цього світу. І це буде тільки початком… - задоволено подумав Атііл, зачиняючи двері.

Пролунав ляскіт і тільки спадаючий пил ще нагадував про присутність ректора: він зник.

<< Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>

Підписуйтесь на нашу групу в VK: #loveforages
Та на Youtube-канал.

З повним змістом книги "В серці серця" можна ознайомитись тут.