В серці серця. Частина 1. Розділ 9

Біг від бігу

– Сара, я завтра буду у тебе. Мене підвищили і перевели до твого міста. Так що тепер я буду жити поряд з тобою. Якщо маєш змогу, то пошукай мені квартиру. Я зв’яжусь з тобою коли прилечу – сказала Марі в слухавку, залишаючи подрузі повідомлення на автовідповідач.

Потім оглянула, востаннє, своє старе помешкання, підняла сумки і вийшла в під’їзд, де кожна сходинка була викарбувана на скелі її пам’яті. Вона жила тут ще з часу навчання в коледжі і не збиралась нікуди виїжджати... Але дуже часто життя вносить свої, власні корективи до планів людей. Жити в цьому місті, стало для Марі, чимось – неможливим та дуже складним.

Минуло майже півтори неділі, з дня, який вона поклялась запам’ятати на все життя. Її тіло, ніби то, було у владі демона. Гаряче полум’я пристрасті та емоційного шторму, від щойно відпущеного на волю кохання, тієї секунди, розірвало її розуміння про обсяги емоцій, та затоптало під численними стопами, того багатоногого почуття, яке відчула вона тоді. Потім, навіть, в церкву ходила, але служителі тільки стискали плечима і говорили, що в ній немає темної сили. Але ж та сила: темна, світла, чи взагалі золотиста з фіолетовими полосами - змусила її  зробити те, про що зараз вона жалкувала. Ну як жалкувала? – Просто не знала, що собі і думати: на повідомлення відповіді не було, тому уява Марі малювала перед очима бажане обличчя, на котрому був подив. Адже він хотів лише подякувати, а вона, керована потойбічними силами – вилила на нього правду про свої почуття! Такого не повинно було статися: Марі була вихованою жінкою, яка цінувала правила шлюбу і взагалі дивилась на чоловіка, який дозволить собі уявити ніч з іншою жінкою, так би мовити, зверхньо і як не на чоловіка зовсім. Таке-собі, дивакувате створіння з причандалами, які треба кудись йому діти, а куди – неважливо. Жодної моральної норми від таких – очікувати не приходиться. Вона дуже поважала чоловіків із каблучками на пальці: вони виглядали такими по-чоловічому збуджуючими, тому що було видно – він належить тільки одній жінці, але якщо вони починали цим статусом користуватися – ставали знищеними для неї. Але з Адамом все було не так. Не він хотів використати своє сімейне положення, ба, він, навіть, і слова їй не сказав. Його просто не було, а потім він з’явився в її житті. Виринув із пітьми подібно метеориту, який раптово з’являється на екранах сучасних телескопів, вийшовши із космічного пилу. Ніхто, окрім його власної траєкторії, не знав того, що він опиниться саме тут. Так і він – не знав, але Доля знала.

Півтори тижня вона корила себе, десять довгих днів чекала на, бодай, який-небудь сигнал, третину місяця вона сподівалась... Та зараз – сідала в таксі, люб’язний водій якого, допоміг покласти сумки в багажник.

Авто везло в аеропорт, і Марі дивилась у вікно слухаючи мелодії своїх спогадів. Різними симфоніями грали для неї місця, де вона вперше цілувалась, посварилась через дрібницю з подругою, загубила гаманець, отримала від незнайомця, дівчина якого не прийшла на побачення, квіти. Всі ці моменти поставали перед нею, ніби, віддаючи їй останню честь та прощаючись. Адже місто, як і Марі, розуміло, – вони бачаться востаннє.

У душі жінки з’явився тягар, який, навіть, був важчим за думки про Адама. Так завжди буває, коли назавжди прощаєшся з тим, що цінуєш. Полились сльози, від яких каламутнів зір. І в цій розмитій картині, що стояла перед зором Марі, знов з’явився цей чоловік, який прикував на мідні цвяхи, сам того не знаючи, її до себе. Завжди він приходив, тільки-но ставало трошки легше! Ніби знущався, мстив за те, як вона себе із ним повела: написала, порушила сімейний спокій та ідилію, а раптом, подумала Марі, це повідомлення побачила його жінка, закатала істерику і він вибачається весь цей час, забувши про неї. Її об’єкт запаморочення дивився на неї, і, ніби то, теж прощався повторюючи за містом його пісні, такі ж тихі, тужливі та, дещо, нудненькі, мов, альбоми Земфіри.

– Ви забудете про нього. Звісно з часом, але кожний спогад перетворюється на історію, яку хочеться комусь в майбутньому розповісти. –  сказав водій, поглядаючи в дзеркало заднього виду.

– Ви про що? – запинаючись і відчуваючи, наскільки зрадницьки тремтить її голос, запитала Марі.

– Про це місто. Це ж зрозуміло, що ви їдете назавжди. І скоріше за все, туди, де ваше життя піде краще.

– А... Так!  – полегшено зітхнула Марі.

– Ви їдете до чоловіка?

Це запитання знищило її перетворивши очі на дві фабрики сліз.

В автомобілі повисла тиша. Марі крізь стіну своєї істерики, чула, як відбиває останні хвилини у цьому місті, годинникова стрілка, наголошуючи на наближенні часу одвічного розставання з цим містом. Але це мало для неї нульове значення. Перед очима, стояв погляд Адама, що він кидав на неї, у ті рідкі моменти, коли прокидався у лікарні.

– Я починаю бачити, того, чого насправді немає. Мабуть, ще трішки і мені потрібно буде йти до психіатра! – думала з острахом Марі, навіть, не намагаючись протистояти цим тортурам. Вона жила ними, як їй здавалось все життя. – Я приречена пам’ятати його завжди! – кричала одна її половина, а інша, – та ні, з часом, він зникне з твоєї пам’яті. У мене буде сім’я, і, колись, на одному з святкувань річниці з дати одруження, я розповім своєму чоловіку цю історію, з посмішкою на вустах.

Таксі зупинилось, примусивши Марі повернутись до реальності. Водій вийшов. Жінка озирнулась і всередині все похолоділо – це був не аеропорт. Вони стояли саме на тому місці, де Адам потрапив в аварію! – Мабуть, збіг… – подумала вона, хоча з очей сльози полились ще більше, і ховаючись від цього місця – продовжила сидіти в авто. Минав час, але водій не повертався.

Не розуміючи, що відбувається вона відкрила дверцята і вийшла на дорогу. Побачила шофера, погляд якого, здавалось, обіймав та пестив місце аварії. Він курив, глибоко затягуючи в себе дим.

– Я знаю, що тут відбулось те, чого не повинно було бути. Те, що ви відчуваєте, та біль, що їсть із середини – це помилка, наша помилка. І не ви повинні за неї страждати!

– Хто він? Звідки він це все знає? Може він, якась надлюдина, екстрасенс? – було першим, що встигла припустити здивована свідомість.

– Ви не далеко від істини, пані Романо. Але насправді неважливо хто я – важливо те, що я можу допомогти вам це забути назавжди! – сказав водій, обводячи рукою місце події і поступово розвертаючись обличчям до жінки. Його очі, які раніше були органами зору, здавалось, звичайної людини, несли сяйво, яке оселялось всередині Марі і гріло, як зимове сонце: не гаряче, але всеодно даруючи тепло посеред морозу.

– Чи хочете ви забути, те, що відбулось на цьому місці?  – запитав чоловік, немов, пропонуючи угоду.

Марі дивилась на нього і нічого не розуміючи кліпала очима. Дурня якась! Але пригадуючи той жах, коли її тіло, здавалось, зовсім їй не належало - вона була ладна повірити у все що завгодно, навіть, у видалення пам’яті. І спочатку з цікавості та через прагнення позбутись лез, що різали тіло - вона збиралась погодитись, але потім перед поглядом, знову постав Адам...

Марі уявними руками обіймала його, цілувала його вуста, і в цій маленькій кімнаті своєї фантазії була щасливою. Припущення, що цього міні-світу може не стати, налякало її та нарешті зупинило потік сльоз.

- Хоч, я і не розумію, хто ви в чорта такий, але - ні! Я не хочу цього забувати.

- Але ж навіщо тримати, біля себе тигра, який щоденно дере шкіру, примушуючи здригатись?

- Тому що любов до цього тигра, дає сили посміхатись і дарувати радість, закриваючи очі на свій біль! Хоч не цьому тигру, але всім іншим – точно - наслідуючи філософської інтонації співбесідника відповіла Марі.

Чоловік виглядав спантеличеним і не знав, що сказати. Було схоже, що подібна відповідь, взагалі ніколи йому не спадала на думку. “Все таки людину, дуже просто вибити із звичного їй спектру думок, достатньо говорити те, чого ця людина не знала і не бачила” - відмітила, на майбутнє, для себе Марі.

- Але ж...

- Ніяких, але ж… - різко перебила Марі, яку вже починала дратувати ця розмова. «Якщо ви цього не розумієте, то ви ніколи не кохали. А тепер, я не знаю хто ви, але прошу повернути мені мого водія, і відвезти мене в аеропорт, з якого я полечу з цього міста, і не зможу подати жалоби до вашої служби!».

Водій вибачаючись відійшов від місця аварії. Неквапно пройшов до автомобіля і чемно відчинив для Марі дверцята. Жінка сідаючи в автомобіль побачила, що обличчя в нього посіріло, від переживань, що той відчував всередині.

Його рука доторкнулась до її плеча. “Пробачте, мене, Марі Романо. Але я маю зробити це, за вашої волі, чи проти неї”.

***

За годину закінчилася посадка на літак. Всередині салону, чітко на своєму місці, згідно білету, сиділа жінка від чорноти волосся якої, скаженіла ніч. Її погляд був прикутий до ілюмінатора.

Що вона пам’ятала? - Постать водія таксі, який надто довго дивився їй в слід, а потім, раптово зник, полишивши автомобіль стояти і чекати на повернення свого власника.

Двигуни загуділи і підняли кілька тон металу в небо, для того, щоб з двома пересадками Марі Романо, не пам'ятаючи останнього місяця свого життя, опинитись на сході Європи, в невідомому їй ще місті.

Кінець першої частини.

<< Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>

З повним змістом можна ознайомитись тут.