Diary pages by Adam
Menelsky
Минулий місяць був сповнений враженнями,
кожне з яких, в рівній мірі, відрізнялось від попереднього. Я, Адам Менельські
– директор торгового дому, вперше в житті потрапив в аварію, знайшов, навіть,
точніше сказати – намарив, собі жінку, яка величезним магнітом притягла та
прикріпила те, що знаходиться за ребрами: серце, душу, легені і може ще
щось невідоме людству. Це щось стало знайомим мені: воно постійно кричало про
своє існування, але невідомою мовою.
Я повернувся до тями наступного ранку,
після дня, коли випустив з рук в воду телефон. Реальність звалилась разом із
розумінням зробленого. Що я відчував? Чи можна було думки, які прийшли армадою
лінкорів в океани моєї свідомості, назвати звичайними словами? Розчарування,
злість і на себе, і на своє життя? – О, ні! Це була печальна і трагічна
симфонія, яка увібрала в свої нотні листи, по строчці від кожного душевного
страждальця планети. І кожна думка вишиковувалась в лінію рук, по якій
передавали труну, в якій лежав я, дивлячись на темряву, в котрій була тільки вона.
І кожна думка забивала в кришку моєї домовини товстий цвях, ізолюючи мене від
Марі, відбираючи шлях до воскресіння. Навіть, якщо прийде якийсь вірус – я не
стану зомбі: так міцно я буду захований від неї.
Її не було! І як повернути – я не знав.
Друзі вислуховували по черзі від байки мене про необхідність відновити номер і,
особливо, останній дзвінок. І запевняли всі як один – це реально.
- Адам, ми живемо у двадцять першому
сторіччі. Ері, в якій інформація не може зникнути… - говорили мені.
- У цьому двадцять першому столітті ми
ослабли настільки, що я не втримав в руках сто грамів ваги - відповідав
потуплено я.
Жадав побути один, і кожного разу коли мої
двері зачинялись – я молив цей безкінечний потік співчуваючих зупинитись і зникнути.
Та вони все йшли і йшли. І з ними приходила певна потреба говорити і говорити
про свою проблему. В такий спосіб я ставав до неї ближче.
Пролунав дзвінок домашнього телефону, який
все життя припадав пилом через відсутність потреби у його використанні. Так,
мабуть, буває у всіх – дім наповнений пережитками минулого, які не викидаються
через звичку, але їх і ніхто вже й не помічає. Я, навіть, був здивований коли
зрозумів, що він мені потрібен. Відчував себе бізнесменом із 90-х, який сідав
біля телефонного столика з чашкою кави та вирішував свої справи. І я телефонував в лікарню, але все, що я
дізнався – Анна та Брайан звільнились і покинули країну. На допомогу закоханих
сподіватись не прийдеться.
Отже, потоплений телефон повернув мене на
двадцять років у минуле. Така собі машина часу, в якій не потрібен доктор Емет
Браун, старенький літаючий Делоріан та швидкість вісімдесят вісім кілометрів за
годину, а лише череда послідовностей, які тебе насильно посадять в це крісло.
- Алло, слухаю – відповів я, незграбно
тримаючи слухавку.
- Адам, це Террі. Щоб дізнатись твій
домашній номер мені довелось телефонувати твоїм батькам. Я купив тобі новий
телефон, і відновив картку. - сказав він, і від цих слів в мене все всередині
підскочило і зім’ялось. Тішення можливістю знайти Марі... Це стало, як повітря.
- Тож, їдь швидше до мене. Я віддам тобі
гроші. Чекаю на тебе - піднесено сказав я, і поклав слухавку почувши в останню
мить: зачекай, Ада….
За долю секунди я зрозумів, що дещо
лишилось недоказаним, підніс слухавку до вуха, але дзвінок було вже збито і
телефонна лінія зустріла мене загальновідомим шедевром невідомого музиканта -
безкінечним сигналом.
А куди мені було перетелефоновувати, якщо
номерів моя голова в собі не тримала. І кнопки «останній виклик» на пристрої не
було? Отже, я мав чекати.
Сповнене надій серце нагадало мені про
заховані сигарети. Я хвилюючись курив і купався в теплих променях сонця. Під
моїми ногами жило і існувало місто. – Цікаво, - подумав тоді я. – А чи є тут, в
цьому натюрморті історій, хоча б одна, подібна моїй?
З дому напроти, я відчув уважний вивчаючий
погляд. Почав сканувати кожне з вікон, і в одному побачив чоловіка, який
дивився на мене. Коли той зрозумів, що його погляд не залишився непоміченим –
то відійшов на крок, і зник з мого поля зору. Великі міста повні дивних людей,
які живуть в своїх ілюзорних світах – подумав я. Але потім прийшли сумніви,
щодо думки – чому щось, що не відповідає моєму стандарту мислення – вигадка?
Може це мій світ помилка? Може моя вигадана Марі – наслідок від аварії і саме я
зараз налякав того чоловіка у вікні. І він, відійшовши від нього думає: оце я
тільки що побачив дивну людину.
Але це не було важливо – думки про Марі
займали дев’яносто дев’ять відсотків моєї уваги. А цей один процент не
намагався, навіть, зібрати коаліцію, щоб проголосувати за привернення моїх
думок до чогось іншого. Отже, залишався у стані пасивної опозиції.
Пролунав дзвінок в двері і я човгаючи
домашніми капцями, пройшов… Ні, неправда – я пролетів торпедою шлях від балкону
до дверей за єдину мить. Кожного дня моє тіло наливалось силами все більше і
більше, я, навіть, планував завтра з’явитись на роботі, але на таке я був не
здатен та тільки не сьогодні. Відчинив двері – Террі. Тієї секунди, цього
чоловіка, з претензіями на перетворення, років через десять, на невелику бочку
для вина, я вважав найкращим своїм другом. В його руках він тримав новий
телефон і конверт з карткою відновленого номеру.
Я усміхнувся і запросив його всередину.
Знаючи смаки свого друга, налив червоного вина з льодом і передав бокал.
- Тримай, Адаме, і більше не потрапляй в
аварії, бо потім знову з’явиться ризик втратити телефон… - пошуткував Террі
даючи мені те, що тримав в руках.
- А як, щодо мого особистого прохання?
- Ти мені скажи – тобі, що розвідка
телефонує? - усміхаючись поцікавився він.
- Ні, а що? - не розуміючи поцікавився я.
- В твого номеру була заблокована історія
дзвінків. Жоден з контактів не зберігався. Тож доведеться тобі знаходити всі
свої старі номери самотужки.
- «Якби все було так просто…» - видихнув
я, повільно сідаючи на диван.
Всередині стало темно, як вночі. Потягнуло
могильним холодом. Настав період життя в якому я кохаю ту, хто знаходиться на
невідомій від мене відстані.
Єдина нитка, що вела до Марі, згоріла
тільки що, через заблокованість історії дзвінків! Клята ера інформації! Кому я
тепер маю вийти і по складам горланити: «Чорт те-бе за-би-рай! Во-на це все, що
ме-ні тре-ба в цьо-му кля-то-му жит-ті!»? Комп’ютеру, який не зберіг номер? Так
він буде само стояти, гудітиме кулерами, а мені миготітиме діод, який показує процесор
працює без збоїв.
Погано, що мій процесор – барахлить –
подумав я.
Просто, знаєш, мій щоденник, коли, як я пам'ятаю, я дивився на неї - всередині мене просинався мільярдний поліс, який починав жити, як окрема частина. Там, в ньому, ходили на роботу, закохувались, народжували дітей, помирали, брали кредити та слідкували за новинами з єдиною метою – Адам Менельскі повинен ще більше покохати цю жінку. І в ньому жили звичайні електронні сигнали нейронної системи, яка раніше констатувала радість, захоплення, біль, печаль та інші звичайні-собі речі, але зараз. Зараз вона була клубком, яким гралось стадо котів, облітаючи тими нитками все. І ви взагалі уявляєте собі такий термін, як «стадо котів»? – Особисто я – ні, але там, всередині мене, з моєї нейронної мережею, грається саме така одиниця виміру цих тварин. А потім, мої внутрішні, уявні США І СРСР в умовах, вигаданої моїм почуттям, війни кидають один на одного ядерні ракети і в їх вибухах я бачу її обличчя, фантазую про неї, хочу її. Але знаю, моя жінка, по-справжньому моя, та, якій хочеться належати – поза зоною мого комфорту, поза зоною, взагалі.
<< Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>
З повним змістом можна ознайомитись тут.
Комментариев нет:
Отправить комментарий