Відкидаючи сумніви
Руки Інсілліона були скуті магічними
ланцюгами, які, на додачу, контролювали кожен рух, направляючи його ноги до
дверей Бібліотеки. Своєю промовою він розсердив абсолютно всю спільноту Амурів,
тільки в очах ректора, Атііла - іноді відблискувало німе прохання: “зупинись”.
Але вустами починаючого бунтаря, здавалось, говорили інші сили, набагато вищі.
Його вирок був простий – він має жити своє
життя в Бібліотеці, вивчаючи та примножуючи знання. В очах Інсілліона життя
Амурів виглядало дещо позбавленим будь-якого сенсу: весь час, спочатку, вони
несуть в світ те, чого не розуміють, а вже потім – наприкінці – старі, немічні,
позбавлені права приходити на землю, щоб зв’язувати серця, починають це щось
розбирати за складовими.
З моменту його «бунту» пройшло лише три
години, а думки та світосприйняття Інсілліона – уже змінились, так сильно,
ніби, минула добра третина людського життя. Коли він вперше це зрозумів – в
його душі зародився слизький та вологий слимак страху, але потім йому почало
подобатись мислення не в рамках загального. Воно несло якесь світло і таємницю,
які ще потрібно було зловити, розібрати по частина та осягти. Розум Амура став
ласим до загадок.
Під загальний звуковий фон подібних думок
ноги винесли його за межі міста. Навколо була пустеля – це вважалось лінією, яка
відмежовувала життя від старості. Цей шлях проходили тільки один єдиний раз, і,
завжди, того хто йшов, вели подібні ланцюги. Тільки зараз, у випадку Інсілліона,
міри були жорсткішими: його кайдани були не засобом допомоги слабкому Амурові,
не знаком пошани, ніби, ордена та медалі, а справжньою мукою: важкі, гучні та
грубі, які з кожним кроком залишали сліди на землі, в душі та у його фізичному
стані. Напевно, щось подібне відчуває людина, коли за планом «зверху», нам
доводиться обрікати їх на нещасне кохання.
З лекцій по історії Інсілліон знав, що
такого не було ніколи, але, зараз, ставши тим, хто сам спробував збунтувати –
він розумів, що, можливо, це не перший випадок. Про його слова, та проступок
стане заборонено говорити ще до того, як зійде нове сонце і вічно слухняні
Амури зітруть його з пам’яті, до тої міри, що наступні покоління будуть знову
вірити в непорушність ідей та правил. Можливо, там, за пустелею, в Бібліотеці,
Інсілліон знайде подібних собі і разом з ними спробує зрозуміти: «чому, прояви
безконтрольної стихії почуття, найпотужнішої у Всесвіті, намагаються роздавати
за системою, як картки на продукти при комунізмі?».
Амур би зупинився і завмер, якби магія не
примушувала його рухатись вперед. – Що таке комунізм? Звідки я знаю таке слово?
– з подивом думав він. Але це було
тільки першим камінцем: за наступні три години шляху, в його голові спалахували
знання, походження яких він не міг пояснити, але потім ті згасали. Імена,
події, битви, формули, фігури, фізичні стани різних речовин, результати
реакцій, показники інфляції, інформація про те, що про ці «показники інфляції»
всі говорять, але ніхто не розуміє, що він означає і ще багато чого.
Стоячи на суді, Інсілліон на єдину мить
побачив перед очима чоловіка, який лежав на гігантських чорних локонах і мав
щасливе обличчя. Обличчя, яке ніби-то намагалось нагадати Амуру, щось важливе,
подати сигнал, але той не розумів нічого. Вирішивши відкласти питання про
комунізм він почав оглядатись навколо.
Босі ноги ступали по піску, який не мав
температури. Взагалі у світі Амурів, сонце, яке сходило кожного ранку не гріло,
а тільки світило. Але зараз була ніч, і на небі розсипом готичної крупи красувалося
ніщо. Зорь не було: їх просто не існувало в цьому світі. Темне небо на людину навіває
відчуття самотності, але для них – ця картина була нормальною. Але попри всі
закони ніч в цьому світі не була темною: сама земля світилась, вказуючи мандрівнику шлях. . Безліч світових
переливів, які стикались із темрявою неба і створювали полярне сяйво прямо під
ногами.
Серце художника не витримало б такої
прекрасної картини, але орган кожного Амура – не реагував. Хоча на коротку мить
Інсілліон замилувався цією картиною і зліва в грудях відчув легенький укол,
який дуже швидко пройшов, залишивши по собі ніжний та легкий слід.
Лише іноді чорне нічне небо прорізали
яскравими лініями Амури, що відправлялись на землю виконувати свої одвічні
обов’язки. Але цієї мандрівки Інсілліону більше не зробити, тож він вирішив
зберегти далеко в своїх думках всі відчуття від неї. Може колись, він,
володіючи певними знаннями зрозуміє, що то за мікро вибухи, що з’являються в
його тілі, тільки но він згадує про передану ним силу Кохання. – І це ж лише
моя сила, сила звичайного слабкого Амура! Але вже вона, навіть, здатна висушити
своєю міццю океан! – думав він і намагався уявити собі силу Тисячолітників,
цілий спектр їхніх відчуттів. Але марно: за величчю відчутого почуття
знаходилась пітьма нереального.
Ноги припинили самостійно робити кроки і він
зупинився виринаючи із своїх думок, як поплавок. На його тіло, від пережитого,
тяжким тягарем впала втома. Магія давала час відпочити. Він ліг на землю і
відчув, що пісок впивається у його оголене тіло, але зараз це було неважливо: в
ногах стояв гул і якщо єдиний спосіб його позбавитись – лежання на землі, то він мав намір це робити.
Амури не знають що таке «сон» і як це «бачити
сни». У Школі говорять про таку здібність людей, пояснюючи нею зміну обсягу
закоханостей в залежності від часу доби. Хоча іноді, і були такі приклади коли
Амури минулого породжували силу Кохання під час сну. Коли закохані засинали
тримаючись за руку і в снах подорожували по власноруч створеним світам насолоджуючись
один одним. Це вважалось шедевром, на який були здатні тільки Тисячолітники.
Але в той час, коли тіло Інсілліона
зрозуміло команду до відпочинку, завжди розкриті в такому процесі очі почали
закриватись. Думки стали пірнати, ніби, у вату, і коли Амур намагався їх
роздерти, то все здавалось йому розмитим, отже він знову накривав їх повіками.
Дихання почало ставати дедалі повільнішим і пробиваючись крізь мряку
сонливості, до свідомості, в двері її оселі, стукала єдина думка: може я
помираю. Але вона не викликала страху, адже все було настільки приємним, що
відмовлятись від цього стану, вимінюючи його на одвічну працю в Бібліотеці
Інсілліон, навіть, не збирався. Тож він поринув у цей потік.
Його тіло було легше від повітря, він
піднявся над пустелею, над собою і полетів за напрямком у якому летіли до Землі
Амури. Він ніби тримався за мотузку, яка подібно магії, що вела до Бібліотеки,
показувала йому дорогу в темряві ночі. Він озирнувся назад і зрозумів, що його
світ залишився далеко за плечима, він відсвічував своїм сріблястим сяйвом, як
монета. А попереду, була насичена різноманітними кольорами Земля. Його, як він
вважав, тіло, а, насправді – «дещо» – влетіло в атмосферу планети і почало
невидимо наближатись до сірої від асфальту крапки на зеленому її тілі. Тут
панував день.
Попри всі закони фізики, (які він тепер,
якимсь дивом, почав розуміти) його швидкість від вільного падіння не
збільшувалась, тож він повільно і плавно, минувши шари матеріалу, з якого було
зроблено будинок, опинився під стелею в кімнаті, де сиділа жінка.
Вона дивилась у вікно, і сиділа до Амура
спиною. На стіні кімнати висів папірець, на якому були написані числа.
Інсілліон захотів почути думки жінки, і як по наказу - в його голові почав
лунати її голос.
– Але ж це неправильно так ламати життя
людям. А раптом він покине все. Чи хотілося б мені цього? О, так! Та якщо ж, наприклад, йому і так
добре, то навіщо псувати сімейну ідилію! – говорила вона сама до себе, і
Інсілліон відчував її печаль. Він взагалі не розумів звідки з’явилась назва
цього стану, його розуміння, і як взагалі він може відчувати будь-які почуття,
але пам’ятаючи про зміни, що він зазнав, про стан, в якому зараз лежать – опустив
цей момент і продовжив слухати.
– А
раптом я з’явлюсь у його житті і побачу байдужість. Адже часто бувають почуття
без взаємності. Вони, як ракові клітини – з’являються, і якщо не зупинити їх
ріст, то в результаті забирають життя. Він відчув, як з очей жінки покотились
сльози відчаю, і вся його сутність зажадала допомогти їй, але як – він не знав.
І тут, вона підвелась і повернулася до
нього обличчям, проводячи поглядом блакитних очей по його тілу, але не
помічаючи його.
– Та це ж та жінка з проспекту! Це ж їй я
поселив в серці Кохання, якому, як кажуть, інші, не повинно було даруватись
життя! І з ним, тим чоловіком, якщо він звісно вижив - зараз має відбуватись те
саме! – з жахом зрозумів Інсілліон. У цього духу під стелею серця не було, як і
інших органів, але він відчув розжарені леза ножів, які впиваються в його «дещо»
від розуміння того, на які тортури він їх обрік. Тотальна невизначеність, з
надією на поступову реабілітацію від цього любовного удару – ось, що вони
матимуть. Адже доля не дасть їм бути разом, бо в ній не написана їхня спільна
лінія! Кожний крок назустріч один одному будуть охайно розводити інші Амури,
які тепер будуть виправляти те, що він накоїв.
Інсілліон хотів померти. Краще так, ніж
знати про вчинену ним біль. Усі його слова на суді – здалися йому порожнім
звуком. – Вони були праві, усі були праві, і Бібліотека – це і є ідеальне
сховище для мене! Тільки там я не зможу руйнувати долі іншим! – волав він сам до себе.
І його «дещо», ніби поштовхом повітря,
почало наближатись до тіла жінки. Він не розумів, що відбувається і панічно
намагався зупинити цей інертний рух, але марно. Контури привиду почали
зливатись з тілом, збільшуючи притягуючу силу, і з гучним ляскотом втягнулись
всередину неї.
Тепер Інсілліон був нею. Зараз його звали
Марі Романо (як він зрозумів з всього стосу знання, що зберігались в її
голові). Вона працювала медсестрою в лікарні, і щодня провідувала того чоловіка
– Адама. Часто залишаючись на нічну
зміну, сідала біля нього і просто дивилась, відчуваючи, як серце ладне прорвати
груди від щастя. Протягом життя в неї були і інші чоловіки, але ніколи вона не
відчувала до когось подібного. І збиралася зберегти та пронести це світло крізь
все своє життя.
Але, випадково, вона дізналась, що той
одружений і її казковий світ – став руїною, величною, але руїною. Вона взяла
відпустку, щоб бути від нього подалі поки Адам буде в лікарні і, мурдуючи себе,
сиділа вдома, у подруг, їздила до батьків, але весь цей час всеодно знаходилась
подумки біля нього. Для неї не існувало більше у цьому світі місця, але
розуміючи всю неможливість того, чого вона прагнула – вирішила забути про це.
Відпустка закінчилася і Марі повернулася
до лікарні. Здихнувши з полегшенням від новини, що Адам Менельські вирішив
лікуватися дома, вона вирішила насильно повернути своє життя до норми. Але не
так сталося, як гадалося: за годину, в коридорі до неї підбігла її нова колега,
ім’я, якої Марі ще не запам’ятала, і просунула папірець говорячи: “Я
звільняюсь. Чекала доки ти повернешся, щоб передати тобі його. Ти сама все
зрозумієш”. Дівчина розвернулася, підбігла до санітара Брайана, міцно
поцілувала його і тримаючи його за руку, пішла в сторону виходу. Як Марі
дізналась потім – вони вдвох залишили лікарню назавжди.
Марі розгорнула папірець і ледь стримуючи
крик, який виривався з душі побачила номер телефону. – Я хочу вам віддячити, за
те, що врятували мені життя. До речі, це Адам Менельські. І номер телефону.
За годину Марі покинула будівлю лікарні з
діагнозом легкого серцевого нападу, лікарняним на неділю за власний рахунок та
повним пакетом ліків, які передбачав її соціальний пакет, як співробітника
лікарні.
Вона йшла додому, але знала, що йде на
сеанс катування, де самотність вже стоїть із батогом, а в
І ось вона вже п’яту добу сидить,
попиваючи заспокійливі, дивиться у вікно, періодично, переводячи погляд на
папірець з номером телефону, що висить на стіні, і притуплено думає. Дуже часто
бере до рук телефон, пише повідомлення, та потім стирає його.
Перед уявним поглядом Інсілліона ця
трагічна історія промайнула за одну секунду, як блискавка. І він знав, як саме
зможе допомогти їй...
Амур озирнувся її очима в пошуках того, що
мало називатись “телефон”. Побачивши, підійшов і взяв до рук. Керуючись
знаннями і рефлексами Марі, набрав на клавіатурі слова, які вона найбільше
хотіла сказати Адаму: “Я не можу припинити думати про тебе”, і натиснув клавішу
“надіслати”. Тієї ж миті відчув, як в тілі жінки, почала, отямившись від шоку
раптового втручання, рухатись душа Марі і посилати до їхнього, на ту мить,
спільного розуму, думки про те, що Адам, не зрозуміє хто саме надіслав
повідомлення.
Розуміючи, що в нього залишилось мало
часу, Інсілліон знову озирнувся і побачив на стіні папірець. “До речі, це Адам
Менельські” – прочитав він, і пальці жінки, що все гірше слухались його, почали
набирати наступне повідомлення.
– До речі, це... – з останніх сил
Інсілліон, борючись з протидією жінки, яка почала розуміти, що коїться,
закінчив фразу її ім’ям і знову натиснув “надіслати”.
Знову ляскіт, і через мить він вже під
стелею, а жінка сидить і озирається навколо. Вона не могла його бачити, адже в
реальності, дозволеній її розумінню – його не існувало. З величезною та
нездоланною силою Інсілліона почало тягнути назад.
Через секунду, Амур, відчуваючи, що
піщинки в’їлись в його шкіру розкрив очі. Гулу в ногах більше не було – він
перемістився в голову, цілим феєрверком думок.
Разом з ним прокинулась і сила, примусивши
підвестись і продовжити шлях пустелею, котрій, здавалось, не існує кінця.
<< Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>
З повним змістом можна ознайомитись тут.
Це анріал!!!
ОтветитьУдалитьДякую!!!
ОтветитьУдалить