В серці серця. Частина 1. Розділ 7.

Казуси 21 століття

Ніч йшла надто довго. З сусідньої кімнати Адам чув стогіни та схлипування дружини, яка спокійно завірила в тому, що зранку забере речі і полишить його. Абсолютне “всеодно” сиділо в його думках.

Марі не телефонувала.

Адам, вона ж не буде турбувати незнайомого чоловіка посеред ночі, – зупиняв він свій потік відчаю, але підраховуючи кількість діб, що минули з дня коли він передав Анні свій телефон,  він знову дозволяв собі пірнати у тугу.

Три дні, чотири вечора, чотири ночі, три ранки... Майже вісімдесят чотири години чекання, у яких тішиш себе поганою пам’яттю медсестри Анни, або жорстокістю того, хто створив графік чергувань медичного персоналу, або заклопотаністю, чи ще біс його знає чим, Марі.

Витрачання часу Адамом можна було умовно поділити на три абсолютно рівні частини: сон, вивчення стіни і сповнене надією поглядання на телефон.

Він ліг і одразу заснув. У сні перед очима стояв високий молодий чоловік, абсолютно голий. Його оточував великий зал, наповнений іншими людьми в мантіях. Щось в тому суспільстві було не так, але сонний розум Адама, не зміг зрозуміти що саме.

– Але ж вона часто дає їм життя не посеред лісу – сказав той, а Адам, попри бажання першого продовжив його вустами: «…де молодий паросток не захищає тінь, а, взагалі не керуючись жодною системою у полі створює шедеври життя. І ніхто не ставить під сумнів її дій. Адже, якби зерну не судилося б там прорости, воно б не проросло ніколи!». І поки лунали ці слова, Адам поглинав терабайти інформації про душу того голого чоловіка, яка здавалась йому все більш знайомою. В його очах читався відчай загнаного звіра, який намагаючись втекти від мисливців, кидається і гризе їх перевершуючи свої можливості. Зазвичай, такі ситуації не закінчуються хеппі ендом. Йому поставили ще якесь запитання, той заперечив і заспокоєний натовп почав шепотіти про порушення віковічних канонів та абсолютну зраду. Голого чоловіка скрутило, мабуть, якоюсь магією і він пішов геть з того залу – відбувати своє покарання, про розмір та суть якого Адам не встиг, навіть, подумати: наступної миті він вже лежав на ліжку, і під ним, кольору чорного оксамиту, покоїлось волосся Марі, що стирало будь-які спогади.

Ніякого ранкового будильника, чи справ. Чоловік прокинувся від сонячного променя, який нещадно світив в очі. Його сонний погляд вирвав з загального натюрморту оселі набиті речами сумки. Ліна, зазвичай, робила те, про що говорила.

– Вже йдеш? – розуміючи «геніальність» поставленого запитання, поцікавився Адам.

Вона подивилась на нього червоними від сльоз очима, тремтячими руками схопила сумки і зайшовшись у новому нападі істерики вилетіла з квартири.

Мозок роздирав тіло Адама криками про те, що потрібно, хоча б заради етики спробувати поговорити та пояснити свої слова, але перед очима вогненними літерами горіло “БАЙДУЖЕ”, тож він продовжував лежати. Але тепер цей процес не мав у собі логіки: абстрагуватись від уваги Ліни потреби більше не було. Тож Адам встав і потягнув своє ще сонне тіло.

Розкривши вікна впустив в квартиру ранкове літнє повітря і вперше за ці дні посміхнувся.

Не можна було сказати, що йому було зовсім всеодно на те, що він зробив боляче Ліні. Але зараз у свідомості було розуміння одного, до чого вона дійде з часом, у такий спосіб він не зможе отруювати її життя хандрою, виходу з якої, при умові продовженні цього шлюбу та взаємин, не існує. І не стане псувати свій час на продукцію вигаданих почуттів, щоб потішити її. Так буде для обох краще…

Знесилене після травми тіло не дозволяло змінити розташування усіх меблів у квартирі, щоб абсолютно розпочати нове життя, отже він почав хоча б знімати картини та прибирати елементи інтер’єру, які з’явились в його квартирі завдяки спільному з Ліною життю. На свої місця поверталось сховане під шаром чотирирічного пилу. За декілька годин Адам валився від втоми, але його дім виглядав, домом Адама Менельські, чувака, який шукав справжнього кохання, а не був готовий на сфабриковані і сфальсифіковані подачки від життя.

Хотілося пити. Абсолютно порожній холодильник (виглядало так, що Ліна забрала з собою ще й усі продукти) примусив його зробити останнє зусилля – вийти з дому і купити все, що потрібно.

Адам відкрив шафу, у якій з’явилось доволі багато порожнього місця для того, щоб розмістити його речі охайно, а не пихати все на одну поличку, як було раніше, тому що Лінині речі, особливо з категорії “нехай полежать”–  займають (а тепер не без радості – займали) все місце. Але це він зробить завтра. Дістав шорти і футболку. Не дуже переймаючись охайністю зовнішнього вигляду, нап’яв на себе пом’яті речі і вийшов.

Ковток свіжого, хоча і розжареного вже обіднім сонцем повітря, був оазисом серед пустелі. Голова пішла обертом, примушуючи Адама спертися на стіну, щоб не втратити рівноваги. Навіть, хорошого може бути забагато.

Взявши знову контроль над своїм тілом, він неквапно зайшов до магазину, набрав до кошика, під незрозумілу музику, яку можна почути тільки в супермаркеті (говорять, що вона стимулює бажання купувати, але, насправді, таке враження, що такими жахливими мелодіями продавець виховано проганяє покупців), усе, що було йому потрібно і швидко розрахувався.

Другий “перший” подих повітря  не викликав жодного ефекту, тож Адам пішов в сторону дому. Аварія нагадувала про себе постійно: великі краплі поту, тремтіння ніг та рук і тихий, але починаючий набирати обертів - головний біль. У кишені завібрував телефон і Адам кидаючи пакети на асфальт, дістав його в надії, що нарешті це Марі.

Повідомлення від невідомого номера.

– Я не можу припинити думати про тебе! – прочитав він. Ліна... Як довго йому ще доведеться отримувати подібні повідомлення? Завтра зателефоную юристу, нехай починають оформляти всі папері на розлучення, – з’явилось у голові. Хоча це було і перше, але з фільмів про розбите кохання, невдалих досвідів друзів він знав: це дуже надовго. І ця людина певний час взагалі не зрозуміє того, що немає більше кохання. Було і не стало! Це нормально, адже почуття є природним явищем, а в світі так: сьогодні дощ тут, а завтра там. І ніколи не двічі в одному місці.

І вже підіймаючи пакети, він завмер.

– Чого б це Лінин номер був невідомим? Я ж його ще не встиг видалити. А раптом там ще щось написано? – Панічно підігріваючи свою надію, міркував Адам.

Тремтіння та вологість травмованих і схвильованих рук ускладнили процес вилучення телефону із кишені, а ще складніше було намагатись працювати на сенсорному дисплеї апарату. Нарешті він знайшов шукане повідомлення. невідомий номер. Ні, все таки – тільки одна фраза.

Вирішив зателефонувати вдома, але проходячи міст через річку, не витримав зупинився і почав знову діставати його з кишені, як раптом той знову завібрував. Адам підніс його до очей - знову повідомлення.

«До речі. Це Марі» – шлунок підскочив і, на долю секунди, був на одному рівні із серцем, яке відбивало ритм найшвидших новомодних хітів.

Від обсягу вражень Адам зробив два різких рухи руками. Звичайні рухи, які зазвичай нічого не змінюють, і є у портфелі звичок, майже, кожної людини (це коли ніби то боксуєш з повітрям напівзігнутими в ліктях руками), але тоді вони все-таки змінили. Виглядало, ніби, ці жести зібрались відігратись за всі часи відсутності свого впливу на долі людей, і вирішили зруйнувати Адамову. Руки не втримали цього прояву емоцій і телефон вислизнув і полетів в річку.

Усе відбувалося, ніби в дешевому рімейку “Матриці” Енді і Ларрі Вачовських – час завмер і “камера” крутилася по колу навколо телефону, що прямував до своєї погибелі. Тисячі думок промайнули в голові Адама, але жодна не допомогла йому зловити його: надто далеко той його жбурнув.

Телефон пірнув під воду – Адам пірнув у безпам’ятство, попросту втративши свідомість.

То ось це і є найбільшим з казусів двадцять першого століття, коли так просто втратити людину, яку знайти так важко.

<< Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>

З повним змістом можна ознайомитись тут.