В серці серця. Частина 1. Розділ 6

Де починається самотність? Може в літері “с”?

Ось історія і підходить до кореню, який примушує писати книги. До болі. Не чорної, не розгубленої, не розбавленої песимізмом, а навпаки – світлої, як коли сяйвом хочеться обійняти весь світ, наповнити ним всі можливі координати на картах та запустити ще й в космос: нехай собі летить до тих пір, поки не знайде наступну планету з життям, яке треба обігріти.  Коли все перед очима кольорове і наповнене ароматами східних країн: прянощами та милами. І все виглядає таким простим і зрозумілим. Нікого і нічого не потрібно, лиш би кохану тобою людину посадити поряд із тобою на клей.

Та що ж робити, якщо це все маєш, а синхронно дублюючої твій такт серця персони – ні? У що тоді перетворюється це невимовно прекрасне відчуття? – В мільйони гілок під нігтями, численні літри розжареної смоли, у які кидають тіло і починають обкатувати, в удари батогами, виливання лимонного соку та океанської води на розкриті рани, нав’язливу ідею, що гучними дзвонами з далеких монастирів, сповіщає та щосекунди нагадує про свою присутність і в ускладнене дихання... Особливо дихання. Адже, коли йдеш вулицею, чи сидиш забувши на єдину мить про одержимість, у якій дияволом є твоє почуття – відчуваєш певну легкість, яку раптом розіб’є як люстерко спогад. І ти не зможеш зробити, навіть, подих: від одного спалаху кольору, що схожий на її очі – уся какофонія великих та малих думок,  повертається і пудовим молотом починає вбивати тебе назад, у той стан, з якого, здавалось, вийшов. То тоді ти й розумієш, що саме в диханні та його порушенні криються всі твої спогади.

Адам сидів, майже, в одній позиції вже другу добу. Йому було зручно на канапі: під рукою пульт від телевізору, ноутбук, телефон. Ці три чуда техніки стали його «світом». Іноді, Ліна приносила йому їжу, але він не був голодним, і жінці нічого не залишалося, як намагатися силами примусити його заповнити шлунок.

Це виглядало святотатством  – займати чим-небудь, хоча б, частину сосуду, який був зменшений до розміру атому спогадами про чорне волосся Марі.

Час віл часу, Ліна лягала головою Адамові на коліна і вмикала якісь сопливо-сльозні фільми. Під кінець у нього завжди текли сльози та з’являлась чітко виражена доля заздрості: у  героїв  усе закінчується добре! У той час, коли йому до такого стану дуже далеко! Спочатку Ліна раділа тому, що йому почали подобатись фільми про кохання, але, іноді, він впадав в істерику, тож вона їх більше не вмикала: усе ще звинувачувала аварію та пошкоджену нею психіку.

Що він робив днями? – Дивився в одну точку і намагався уявити, які на дотик вуста Марі. Від цього в роті з’являлось дуже багато слини, як від думок про сигарету чи про дозу, і він голосно ковтав. Ліні здавалось, що йому боляче це робити, тож лікар вже двічі приїздив обстежити його, але нічого не знайшовши їхав далі лікувати тих, кому це потрібно.

Адам розумів дружину, адже в його переміні вона звинувачувала аварію та посттравматичний синдром. А все, насправді, було і простіше, і складніше водночас.

Вона хотіла пестити його волосся – йому різко потрібно було лягти, і до того ж, на самому вузькому дивані, щоб місця для ще однієї людини поруч не було. Вона сідала поряд з його обличчям – йому починало не вистачати кисню. Брала за руку – боліло плече, якому допомогти могла тільки та п’ятірня за яку тримала Ліна.

Нескінченне чергування “вона – він”. Тепер Адам не тільки на словах розумів, який це жах – жити з людиною, котра насильно вимагає від тебе взаємності.

– Адам, ми можемо поговорити? – одного вечора, пораючись на кухні запитала Ліна.

– Так, звісно… – продовжуючи дивитись в порожнечу відповів той.

Вона зайшла до кімнати, одягнута в футболку, яку носила під час їхньої першої зустрічі. Адаму завжди вона подобалась, але не цього разу.

– Скажи мені, любий, ти ще мене кохаєш?

– Так – не змінюючи ані положення, ані емоцій сказав він.

– Адаме! – крикнула вона і її щоки почали заливатись червоною фарбою злості та образи, а в очах застиг відчай.

Спочатку цей викрик не викликав жодного ефекту, але, поступово, мить за миттю, до свідомості чоловіка, зі швидкістю черепахи, дійшла інтонація та його зміст.

Він, можна сказати, уперше після того, як потрапив додому – різко перевів очі на людину. М’язи зорових органів вибухнули страшенним болем, але він витримав.

– Що? – поцікавився Адам.

– Ти мене взагалі слухаєш?! Що я тільки-но тебе запитувала?

– Ну... Ти цікавилась, що я хочу на вечерю, а я відповів – нічого.

На очах жінки з’явились ПС (перші сльози – одвічні провісники серйозних розмов. На диво, майже завжди ними прагнуть викликати у чоловіків співчуття та почуття, але, насправді – нічого окрім жалю – це не викликає. Жаль – відштовхує, ще й ставить жінку на рівень маленької білочки, яку кинули в лісі. А таку хочеться вигодувати та випустити далі блукати).

– Це питання я ставила тобі дві години тому! – сказала Ліна, звіряючись з годинником. –  А тільки що я хотіла дізнатись, чи кохаєш ти ще мене...

Адам здивовано і притуплено кліпав очима. – Ну що за дурні питання? Ліно, я себе ще не добре почуваю після аварії. Мине час – все буде, як раніше.

Завжди так говорять: “мине час – все повернеться”. Нічого не повертається назад. Потрібно жити тим що є, відштовхуючи спогади, про минулі часи та справи, а, особливо –  почуття. Але це у випадку коли, взагалі щось є. Як немає – то це говорять, для того щоб відстрочити неминуче напророчене фатальне падіння. Висохла річка не повертається до свого старого гирла – вона шукає нової землі, яка зможе дати течії життя, створить водопади де вода падатиме, а суша – ловитиме. І це буде новий і прекрасний танок.

– Ти не відповів на запитання… – Ліна стояла вперши руки в боки і чекали, тупцюючи правою ногою. Сльози падали на підлогу і мікро частинки цих крапель відбивались від неї, потрапляючи на її ноги.

– Так.

– Що, так?

– Кохаю, – пересилив себе Адам.

Через гарну Адамову здатність до приховування справжніх емоцій, Ліні стало трошки легше від почутого, і вона продовжила свій штурм запитаннями, підписавши цим собі вирок. – Уві сні ти постійно кличеш жінку на ім’я  Марі. Хто вона?

Спочатку Адаму здалось, що це галюцинації, потім, що він нічого не почув, і на піку напруження до нього дійшов зміст запитання. Чоловік дивився у Лінині очі і розумів: збрехати їй він не зможе, не в його силах також сказати не всю правду. Вона запитала і він має відповісти, і тут не йдеться, навіть, про відмовчування, адже Ліна з нього коліщатами буде діставати відповідь. Роблячи і собі і йому боляче.

– Це жінка, яку я кохаю, здається усе життя.

<< Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>

З повним змістом можна ознайомитись тут.