Чужі помилки не пробачають, не те що свої...
Босі ноги Інсілліона холодила мармурова
підлога Залу Правди.
Коли він опинився після тепла живого світу
на площі перед школою і побачив Атііла в компаніїї ще двох вчителів він все
зрозумів. Його будуть судити.
Взагалі, випадків порушення неписаних
законів Амурів було дуже мало. Їх можна було порахувати на пальцях. В основному
це були причини великих воєн, і поштовхом до подібних вчинків завжди були
неточності вказівок з верху, з канцелярії. І суд проходив тоді над тими Амурами,
хто дав такі вказівки, і завжди їх потім переводили “в поле”, щоб своїм
служінням силі Кохання вони виправляли те, що наробили.
Але до цих пір жоден з посланців світлого
почуття не порушував законів по своїй волі чи через випадковість та
нестриманість. Інсілліон був першим...
– Хоча б десь ти перший! – з іронією думав
Амур оглядаючи суд присяжних, суддю, секретаря.
У нього навіть не було адвокату: жоден не
погодився виступати в його захист, тому що всі були більше ніж обурені. Ходили
чутки, що почнеться кінець світу, зникне енергія Кохання, і багато чого іншого.
І все саме через те, що Інсілліон самостійно випустив енергію, в тому місці, де
вона не повинна була з’являтись тієї миті.
Для них це було чимось неможливим. Адже
порушення правил до цього моменту полягали лише в помилках щодо цілей, а не
місця та часу.
Подібні думки можуть з’явитись у звичайних
людей, якщо, наприклад на Землю буде летіти метеорит, з катастрофічною
швидкістю почне підійматись рівень води, всі дерева перестануть виробляти
кисень і сонце пропалить озоновий шар, а Брюс Вілліс чи ще якийсь народний
герой – відмовиться рятувати світ. От в такому випадку, ми теж подумаємо про
кінець світу.
Для них же достатньо було несанкціонованої
появи Кохання.
– Інсілліон, чи зізнаєшся ти в тому, що
порушив закон Амурів?
– Так, пане суддя.
– Чи хочеш, щось сказати у свій захист?
– Так, пане суддя! – голосно ковтнувши
сказав Інсілліон, і одразу почув обурене ремствування, яке покотилося залом.
“Нахабство!”, – повторював кожний.
– Що ж, добре. Тоді говори… – з абсолютною
відсутністю емоцій дозволив той.
– Я хочу говорити з позивачем. – Ремствування стало по гучності рівне шуму
середнього водоспаду.
– Інсілліон, я нагадую тобі, що ти порушив
закон Амурів. Ти, може й не по своїй волі, але переступив через усе, чим жив
наш народ, у що вірив. Ти начхав на роботу інших Амурів, викликавши в одному з
сердець, яке вже було закоханим нову
енергію, засудивши людську душу до страждань у самих віддалених кутах
самотності. Інше – ти обрік на муки, до тих пір, доки не прийде час і йому
закохатись. Але пам’ять залишиться назавжди. Ти зламав долі двох людей, порушив
наші закони, а тепер, стоїш і знущаєшся над нами! – ярість задзвеніла в голосі
судді, але через свій чин, він мав її приховувати, тож відчув її тільки Інсілліон,
на якого той дивився. Очі не брешуть.
Коліна Амура трусились, і він відчував, як
по його голій спині стікають краплини поту. Взагалі ці істоти носять одяг, але
за традицією, ще від часу створення світу, повелось, що той хто порушує закон,
у знак своїх добрих намірів, має повністю оголитись і представити суду своє
тіло, як доказ каяття.
Трусячись від прохолоди Залу і від страху,
який промерзлими пазурами роздирав його зсередини, Інсілліон нерішуче дивився
вниз. – Пане суддя, я порушив закони Амурів, народу, що несе людям силу Кохання
тисячі років, тож і відповідати я хочу не перед своєю совістю, а перед
представником цього народу. Я прошу суд присяжних обрати когось на роль
позивача!
Здавалось, що Амурам, котрі звикли, що
абсолютно все відбувається за давно вивченим сценарієм – ідея новизни
сподобалась. Вони почали щось дуже активно обговорювати та сперечатись. За декілька
хвилин, піднявся чоловік, у чорній мантії та з круглими окулярами на очах.
– Пане суддя, оскільки правопорушення
відбулось під час останнього іспиту в Школі, то порадившись, ми вирішили, що логічним
буде, якщо в ролі позивача виступить ректор Школи - Атііл.
Під акомпанемент гучних оплесків він сів,
а інший встав.
Червона мантія з золотими візерунками
летіла позаду спини, здалеку можна було подумати, що в нього горить одяг. Атііл
наближався і на його обличчі чітко був виражений обсяг мук, які відчував на
нього через цей обов’язок. Адже він має зараз судитися з Амуром, якого навчав,
якого тягав за вухо коридорами, на якого кричав, з якого сміявся. Кожний учень
стає вчителю, як рідна дитина. І саме сьогодні, цієї миті, йому доведеться піти
проти одного з дітей.
Атііл розумів логіку суду присяжних і не
тримав на них зла. Він підійшов до трибуни, зупинився, порахував до трьох і
став за неї.
– Я слухаю тебе, Інсілліон... – сказав він
тремтячим голосом.
– Вибачте мене, пане ректоре, за те, що
попри ваше навчання – я не впорався з завданням.
– З кожним може таке статись.
– Дякую за слова втіхи. Але, цього не було
до цього і не має бути в майбутньому. Я признаю свою провину та готовий
провести життя у бібліотеці із Престарілими.
– Тоді чого ти прагнеш викликавши
позивача?
– Я хочу поставити одне запитання яке
турбує мене все моє коротке життя. Пане ректоре, якщо ми людям несемо енергію
Кохання, і вони, у наслідку, створюють сім’ї, народжують дітей та живуть
щасливо то чи замислювався хто-небудь над тим, хто, чи що, приносить цю силу
нам? Чому створюються сім’ї Амурів і народжуються покоління?
У залі стало тихо, як буває кожного разу,
коли хтось із Престарілих навіки розчиняється у Коханні, наприкінці свого довгого
життя. Відповіді не знав жоден, і Інсілліону було про це відомо, адже якби було
по-іншому, то він би не ставив запитання, а тримав відповідь у голові. Всі очі
були прикуті до Атііла, тому що той мав знати все.
– У нас немає Кохання. Ми створюємо сім’ї – так. Але ж ми робимо це для того, щоб
народжувати, а народжуємо, щоб наші діти приносили світу ще більше Кохання.
– То як тоді ви можете мене звинувачувати
у принесенні в світ того, чого самі не розумієте?
– Природі не потрібно знати всіх складових
дерева, щоб виростити його.
– Але ж вона часто дає їм життя далеко
поза лісом – невпевнено мовив Інсілліон. І помітивши в очах ректора тривожний
сигнал, який кричав йому: «зупинись! Ти все далі і далі копаєш собі могилу» -
Інсілліон обірвав весь потік своїх думок і сказав: «Пане суддя, вибачте, але у
мене немає більше питань. Дякую!».
Ці слова принесли задоволення в аудиторію,
яка вважала себе знаючою все, тому бідь-які спроби змінити що-небудь – були приречені
на провал через впертість та консервативність.
Опустивши голову Амур чекав на неминуче. І
воно себе чекати не примусило.
<< Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>
З повним змістом можна ознайомитись тут.
Комментариев нет:
Отправить комментарий