В серці серця. Розділ 1. Частина 4

Записка в майбутнє.

Сонячний промінь з лікарняного вікна падав Адамові на очі. Вже минуло чотири дні з моменту, як він остаточно прийшов до тями. Кожного ранку, прокидаючись, він натискав на кнопку виклику санітара з надією, що прийде Марі. Але дні тягнулись, а та не приходила. Персонал не розголошував інформацію про співробітників, тож на його запитання була єдина відповідь: якщо хочете віддячити – чекайте її зміну. Але сьогодні був останній день його перебування тут: лікар вирішив, що Адам може приходити до тями вже вдома, під фальшиві ноти турботи дружини.

О! Як же він не хотів цього – опинитися в чотирьох стінах з людиною, яка вимагатиме від нього почуттів, яких, як він тепер розумів, ніколи не було.

Хоча, ні. Були. Штучні. І він сприймав їх за справжні, адже не було з чим порівнювати. А тепер ця межа, цей еталон горів перед його очима полум’ям, яскравішим від сонця. Різниця в одну велику букву почуттів: “кохання” і “Кохання” стояла перед ним, підкреслюючи те, наскільки вони різні і кардинально відмінні, хоча до аварії й були близнюками.

Так і сьогодні, Адам протягнув свою руку, яка кожного дня слухалась його все краще і краще, до кнопки виклику персоналу і, з надією у серці, щосили почав тиснути на неї.

Насправді, він ризикував, бо навіть якщо зайде Марі – можна просто не впізнати її, адже чорні волосся і блакитні очі – це все, що він запам’ятав. Та він мав надію, що серце не дасть йому помилитись.

Відчинились двері палати і зайшла молода русява дівчина. Службова форма була їй завеликою, тож постать виглядала, відверто кажучи, мішковитою. І його, цей образ, не рятувала ні рівна усмішка, ні маленький, рівний та охайний ніс. Навіть, маленькі вуха, що грайливо визирали з-за волосся, не створювали атмосферу романтичної звабливості. Рум’яна на щоках, виглядали дуже вульгарно, так, ніби, вона тільки з обійм коханого вискочила і одразу зайшла до Адамової палати. А в очах була незрозуміла полохливість, і з них виблискувало і поступово проявлялось хвилювання.

 – Пане Менельські, чи все добре?  – запинаючись протараторила дівчина.

 – Нове обличчя? Я лікуюсь багато днів і вперше вас побачив. Чому? – ніби то не почувши питання дівчини запитав Адам.

 – Мене сьогодні тільки перевели на цей поверх. Перший день роботи в новому колективі.  – заправляючи пасму волосся за вухо, відповіла дівчина.

 – Я думав, що розмір заробітної платні однаковий, не залежно від поверхів.

 – А до чого тут заробітна платня? – здивувалась дівчина.

 – Ну, для того щоб перейти з колективу, де кожен кожного знає, у новий, потрібна певна причина. Просто так людина не змінюється…  – відповів Адам.

– Ваш мозок надто активний, для людини, яка дві неділі тому потрапила в аварію.

– Не ставайте різкою. Я ж просто цікавлюсь.

– Вибачте мене, пане Менельські, але це не ваша справа.

Люблю говорити з людьми, які не показують одразу всіх секретів. Але, все ж таки, посмію зробити висновок з вашого переходу на цей поверх та приховування відповіді на таке просте запитання. Ви  закохались у чоловіка, який працює тут. І хоча б у такий спосіб прагнете бути поряд з ним, адже ви не знаєте чи відчуває він щось до вас, і від цього соромитесь зізнатись йому – усміхаючись промовив Адам. Чоловік і сам не розумів звідки в ньому ця впевненість, але тепер, коли все його тіло ламало від жаги зустріти Марі, коли горлянка пересихала, як пісок у пустелі від одного спогаду про неї і шлунок стискався та ставав внутрішньою центрифугою від надії пробігти очами по ній, він бачив незрозумілі аури навколо інших, що саме це означало лишалось невідомим, але відтінок Кохання, впізнавав підсвідомо. І зараз, цієї миті, лежачи на лікарняному ліжку він розумів: дівчина, яка стоїть перед ним нарум’янила щоки не через бажання бути вульгарною, а тому що прагнула сподобатись. І зробила вона це вперше: до  цього, у її серце ще ніколи не приходило, бодай, щось далеко схоже на почуття.

Ці висновки з’являлись з лякаючою швидкістю. Він сканував її і бачив численні пропозиції колег, друзів, або взагалі ледь знайомих чоловіків. Спостерігав за її відмовами. Переживав моменти самотності. Мабуть, я це бачу через мою закоханість, або якісь ненормальні наслідки від ушкодження голо – думав Адам, закриваючись від цих думок.

Історія дівчини пронеслась в його свідомості, доки в кімнаті ще луною від стін відбивались слова, адресовані до неї і які прозвучали подібно вироку: ви - закохані.

Під щільним шаром рум’яни було видно, як зблідла дівчина. Її очі розкрилися синхронно з вустами у німому виразі обличчя. Пане Менельські, я ще раз запитую вас,  чи все у вас добре? – запинаючись перепитала вона.

– Насправді, ні і ви єдина, хто зможе мені допомогти. Пробачте за те, що я так нахабно втрутився у ваше життя, але це було зроблено, щоб з’ясувати чи зможете ви мене зрозуміти.

– Пане Менельські, я вас все одно не розумію! – з холодком, але трохи м’якше сказала вона.

– Дайте мені договорити. Можна спочатку дізнатись ваше ім’я?

– Анна. Але не намагайтесь мене склеїти.

– Навіть, не думав. Тільки не сприйміть це як те, що я підписуюсь під тим, що ви не гарна. Ні. Просто дослухайте мене і все буде зрозумілим.

 – Добре, але дуже швидко, тому що я ще маю багато роботи. – Сказала Анна схрещуючи руки і спираючись спиною на стіну.

– Я спробую, – пообіцяв Адам.  – Розумієте, Анно, насправді мені дуже важко говорити, голова йде обертом, я днями беріг сили для подібної розмови. Перед тим, як втратити свідомість, я бачив дівчину – дуже прекрасну, щоб бути правдою, але серцем вірю: вона реальна. Я пам”ятаю її волосся, колір очей і голос. Голос – це саме головне, адже він є індивідуальним. Якщо все інше ще можна сплутати, то ці вібрації звукових хвиль – ні. Я знаю, що вона працює тут, на цьому поверсі, але її зміна не настала, а мене виписують за кілька годин. Мій стан не дозволить мені чергувати біля лікарні щодня з надією  зустріти її, а кожен мій свідомий день з моменту аварії – пекло. Я ніколи не говорив таких слів, але – я страждаю. Страждаю через жінку, котру ледве знаю. Я благаю вас допомогти мені.

Анна стояла і кліпала очима, здавалось, що його слова пролетіли повз неї. Але вона зрозуміла, що від неї зараз чекають відповіді, тож здригнула головою, немовби приходячи до тями. – Пане Менельські, ви мені скажіть, що саме ви хочете!

– Я хочу зв’язатись з нею, але окрім імені – Марі – не знаю про неї нічого. Інформація у наш час дуже важлива, і саме тому існують заборони на її розголошення. Я розумію, що прошу порушити правила, але ж ви самі розумієте, у своєму стані – що таке кохання і на які вчинки воно іноді штовхає нас. То що? Допоможете мені знайти її? – з надією у голосі сказав Адам.

– Пане Менельські, я вас востаннє запитую – чи все у вас добре із здоров’ям? – холод повернувся до голосу Анни.

 – Але ж...

Відмахнувшись рукою вона різко розвернулась на каблуках, які, мабуть взула теж вперше і кулею вилетіла з кімнати. Адам був роздавлений. Стрілка на настінному годиннику, ніби спеціально увімкнула турбо-швидкість: нещадно зменшуючи час перебування у лікарні і рівнозначно руйнуючи надію зустріти Марі.

Через годину до палати зайшов Алан Ліндон, лікар, з усіма документами на дострокову виписку. Як же Адам хотів, щоб саме цієї миті ці документи спалахнули в його руках і через гомін пожежної тривоги всі водночас забули про те, що він має лікуватись вдома. Він благав долю про ще один день. Подумки пропонував їй всі свої спогади, все своє життя, заради єдиної секунди зустрічі з Марі. Ладен був віддати все.

Але доля мовчала... Алан Ліндон отримавши всі підписи від зажуреного Адама, посміхаючись пішов геть.

Лишилось п’ятнадцять хвилин. Десять. П’ять. І ось вже санітар з іменем Браян, допомагає Алану підвестись. Той покірно слухається усіх німих наказів і дозволяє робити з собою усе, що хлопцю заманеться. Та раптом єдину мить їх погляди зустрічаються, і в очах Браяна Адам бачить сум, журбу та кохання, у якого є ім’я – Анна.

Зворушливо  – подумав Адам і вирішив не просити про допомогу цього хлопця, адже від пари, яка не може один одному освідчитись у коханні, коли обидва від нього палають –  не варто бодай щось очікувати.

Вони йшли коридором. Далі я сам, дякую за допомогу – сказав Адам і потроху почимчикував в бік виходу. І вже майже біля дверей він відчув руку, яка схопила його за лікоть і тягнула на себе. Ледь не втративши, через ослаблені ноги, рівновагу, з надією у серці Адам Менельські розвернувся.

На нього дивилась своїми великими очима Анна.

– Ви її справді кохаєте?

 –Так.

– Романо. Її повне ім’я  – Марі Романо. Я не змогла вам знайти її номер, але якщо ви залишите свій, то я зможу їй його передати. Мої зміни триватимуть всю неділю: я думаю, що ми з нею зустрінемось.

 – Дякую, Анно! – через стрімко зростаючу планету щастя всередині, Адам з важкістю міг крутити язиком. – І, до речі, я не люблю залишатися боржником, подивіться назад. Та не так різко! – зупинив він порив дівчини.

– А що там? – здивувалась Анна.

– Там стоїть ваша доля. Її звуть Браян – усміхаючись сказав Адам, протягуючи листок із щойно написаним своїм номером телефону.

– Як ви...?

– Немає різниці, але кажу вам із стовідсотковою впевненістю: ви страждаєте однією хворобою. І єдина її причина – ви самі. Він чекає на вас так само, як і ви на нього.

Адам розвернувся та вийшов за двері, полишивши спантеличену дівчину з папірцем, з ще рясніше почервонілими щоками і з надзвичайно збільшеним випуском гормону щастя в її організмі.

<< Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>

З повним змістом можна ознайомитись тут.