В серці серця. Частина 1. Розділ 3

Коли приходить неминуче

Тричі Адам розкривав свої очі, відчував роботу апаратів, які підтримували його життя і бачив постать в білому халаті. “Марі. Марі. Марі” – повторював він про себе смакуючи це ім’я і знаючи, що медсестра, яка знаходиться в його палаті, це саме та, від чорноти волосся якої так нещадно і прекрасно відбивається сонце. І вона приходила кожного дня, дозволяючи йому, в такий спосіб, рахувати скільки він тут лежить. Маленька, але все таки допомога від неї та знак уваги, попри те, що це її робочій обов’язок, відчувались ним, як дар небес. Він хотів розчинитись та потонути в чорноті її волосся, адже нічого іншого він про неї не пам’ятав і не знав.

Свідомість Адама, остаточно вийшла на свою роботу після відпустки, задовго до того, як він розплющив очі. Спочатку не було нічого – тільки задавлений знеболюючими глухий біль по всьому тілу. Згодом, з-за межі безсвідомості почали несміливо стукати нервові закінчення правої руки, яку хтось тримав.

– Марі…  – знову, як заклинання подумав Адам. Йому так хотілось, щоб це була саме вона – така незнайома, далека та прекрасна. Він і сам не помітив, як його вуста розкрились і роздираючи пересохле горло, прошепотіли ці завітні чотири літери.

Хтось стиснув його руку ще міцніше.

– Не хвилюйтесь. Скоріше за все у пацієнта посттравматичний синдром. Таке дуже часто буває. Йому буде потрібний час, щоб адаптуватись та привести до ладу свою пам’ять. Можливо знадобиться допомога психіатра, але його страховка дозволяє вам замовити ці послуги у нашій лікарні. – Пролунав невідомий чоловічий голос.

– Адаме, це я – Ліна. Твоя дружина. Ми разом уже чотири роки. Подивись на мене! Ти мене впізнаєш? – крізь сльози говорила та.

–       Чорт, її забирай. У перші секунди життя після відключки я хотів бачити Марі, а не її! – подумав Адам і одразу ж почав спорити сам із собою.

Але ж це твоя дружина, яку ти кохаєш і бути до смерті поряд з якою пообіцяв перед обличчям закону! А санітарка Марі – просто реакція твого пошкодженого мозку. Настав час повертатись до реальності, Адаме. Може цієї чорноволосої дівчини взагалі й не існувало…

– Якщо це і мара, то вона допомогла зрозуміти мені те, що я не правильно жив. Робив те, чого не хотів, був з тими, з ким бути взагалі не повинен. Через неї, цю ілюзію, чи цілком реальну людину, я згадав те, як жадав свободи і справжнього кохання. Тож в пам’ять про неї – я спочатку маю змінити своє життя, а потім знайти її, або присвятити весь час її пошуку. – Наводила контраргументи інша частина його я.

І лікар, і Ліна вважали його абсолютно непритомним, потребуючим допомоги психіатра, може, навіть, посттравматичного хірурга, але вони не знали, як помилялись. Напевно, саме те почуття, котре зародилось в нього в останню секунду до відключки – примусило його не померти. Билось в його голові за життя, подібно Гераклу. І бій був, на самому початку, безнадійним, але поступово воно стало сильнішим. А потім, і взагалі, настав момент, коли замість того, щоб перемогти ворога: почуття-син-Зевса-і-Гери його викинуло і роздавило.

Жіночі руки почали легко трусити його за плечі – тиша і темрява знепритомлення заговорила голосом Ліни: “Адам, прокинься! Я за тебе дуже сильно хвилююсь. В тебе назавтра запланована дуже важлива бізнес-зустріч! Ти маєш отямитись хоча б для того, щоб поставити підпис на паперах про її перенесення!”.

Та де ж ти така взялась? Я лежу після аварії, а вона мені про роботу. «От, знаєш, Ліно» - звертався до неї Адам в своїй голові: «мені багато не треба було: уваги, поваги та навчитись трохи плювати на свої «хочу»».

І ця уявлена його дружина починала мовчки ревти, як це робила завжди. Не намагаючись, навіть, зрозуміти корінь причини, роздивитись його і може вирішити. Ні – тільки сльози. Та кому вони нафіг потрібні?! Може її пошкодженому его принцеси, яка не отримала абсолютної прихильності, згідно до тих постулатів, по яким її виховали. А в її голові в палкому рок-н-ролі кружать, в цей час, думки про квіти, розбиті надії, бали, замки і загублений чобіток. І сльози все течуть. В такий спосіб, вона сама відмовляється стати заможним інвестором у своє щастя. Адже, кому потрібне скиглення з кожної причини і сліпа віра тільки в свою правоту. Заради таких хочеться жити тільки до першого сигналу, першої проблеми.

Напівпритомний Адам дивувався своїй активності мозку, який тільки-но пережив травму, але зупинити потік думок все одно не виходило. Та якого ж біса він має терпіти ці «німі сльози», які вже чотири роки кружили навколо всіх проблем, які вони мали. А мали вони їх багато. Адже проплакана біда не вирішується: переноситься на задній план, там вона скисає, подібно старій консервації і бродить. Ці банки збираються хазяїнами там, на полицях другорядних проблем, і всі киснуть, поки одного дня не вибухнуть, забруднюючи із середини красиві та, типу, ніжні стіни – оболочку, за якою їх заховали.

І, навіть, коли хочеш розібратися з тими завалами, перебрати баночки і викинути ті, які здаються небезпечними – зустрічаєш стіну, за якою просте мовчання.

-         Що сталось?

-         Нічого.

А сльози в цей час випливають із очей, подібно фрегатам-криголамам і по щокам прокладають маршрут до порожнечі та безтолкового польоту, доки не розіб’ються об підлогу, або не будуть витерті хусточкою. І з собою вони заберуть всі слова, які можна було б сказати і врятувати ту чи іншу ситуацію.

Сльози не вирішують: вони мочать ті картонні мотузки, якими тримаються поряд закохані, примушуючи їх розбухнути і розлізтись, подібно паперовим корабликам.

– Пані, зрозумійте мене правильно. Стан пана Мінельські  стабільний і загрози для життя немає, але, якщо він не прийде до тями самотужки, то будь-яке прискорення цього процесу може сильно нашкодити йому, тож залиште його сьогодні в спокої. Я думаю завтра вранці він остаточно прокинеться і буде в змозі підписати всі потрібні папери. – Запевняв Ліну лікар.

– Добре, пане... – протягнула його дружина.

     – Ліндон. Алан Ліндон.

– Добре, пане Ліндон. Одужуй, Адаме. Я піду додому і зателефоную твоїм батькам, скажу... – голос її здригнувся. – Скажу, що ти промовив перше слово. Відпочивай, до завтра.

Та звісно ж скажеш і тільки батькам! А якщо б я сказав би її ім’я, то про це вже б знали всі, навіть, ті, хто б взагалі не відав про те, що я потрапив в аварію.

Адам відчув на своїх пересохлих вустах її поцілунок. Був час, коли він, звісно не гори, але маленький пагорб ладен був скопати за цей романтичний та ніжний дотик. Але зараз йому було соромно і він розізлився, що Ліна без його дозволу поцілувала його.

– Адаме, заспокойся. Ліна – твоя дружина і чим швидше ти це приймеш і знову зрозумієш тим краще для тебе!  – говорив він сам до себе.

Але якими б гучними не були його думки, все одно десь здалеку полонячи всю увагу виривались ці літери: Марі, Марі, Марі.

Пристрій, що відраховував його пульс підозріло гучно почав пищати. Адам почув, що хтось з персоналу забігає до його кімнати, відчув голку через яку вводять заспокійливе, і за декілька секунд його розум звалився в прірву, стінами в якій було чорне волосся, що ловило промені сонця, а з дна лилось блакитне сяйво і лунав жіночій голос, який шепотів: Марі. Марі. Марі.

<< Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>

З повним змістом можна ознайомитись тут.