Початки
– Дякуючи зростанню, останнім часом, кількості студентів нашої школи – становище в світі стає дедалі більш стабільним, –
говорив випускникам Атііл – ректор Божественної Школи Кохання.
– Кожен з вас пройшов довге сорокарічне
навчання і тепер готовий стати справжнім амуром. Не янголятком із казочок, що
люди розповідають дітям, а істотою, яка цим людям допомагає шукати один одного,
створювати пари та нести у світ красу справжнього почуття. Завтра почнуться
останні ваші випробування, пройшовши які, кожен з вас працюватиме над
контрактами. І так і буде до тих пір, доки ви зможете викликати в собі силу
Кохання.
– Пане ректоре, а що буде з тими з нас, хто
не зможе скласти останнього іспиту? – пролунало з натовпу збуджених
випускників.
Атііл з посмішкою подивився на аудиторію
студентів. – Цього взагалі ніколи не бувало, але, щоб ви не зазнавалися, скажу
одне – така можливість є. І тоді ви не маєте права називати себе Амуром і
будете направлені на все життя працювати в бібліотеці з Престарілими.
З численних уст студентів вирвалося дружнє
“е!”, адже такої перспективи собі ніхто не бажав. Престарілими називали Амурів,
які відпрацювали все своє життя “у полі” і врешті-решт втратили здатність
контролювати силу кохання. Від втрати можливості бачити, таку звичну цим істотам
красу людських почуттів – вони замикалися у собі та поступово втрачали розум.
Тож нав’язувати собі змолоду таку компанію ніхто не хотів.
Відкинемо все, що нам було відомо про цих
істот. Це не діти з крильцями та стрілами, і не статні чоловіки з луками, які
шукають двох представників людства, щоб поцілити у серце. Справжні Амури не
йдуть на Землю маршем на День Святого Валентина, щоб «по перестрілювати» всіх
людей. Вони не ховаються у кущах, деревах, хвилях та місячному сяйві. Вони
просто або є, або їх немає. Амур знає долю кожного, і з’являється у відведений
Вищим планом час. І тільки так...
І хай то буде вагон метро, обшарпаний бар,
темний закуток, але якщо прийшов час Кохання – воно з’явиться в твоєму житті.
Не раніше і не пізніше.
На заняттях в Школі часто приводяться приклади
людської перебірливості.
– Вони надивляться фільмів, які створені
саме завдяки енергії Кохання, але тільки чужої для них, і починають, отримавши
своє власне – крутити носом! Бо воно, цитую: “не таке як я уявляв чи уявляла!”.
Ми не можемо йти проти Долі, а люди - елементарно! І тоді нашому канцелярському
відділу доводиться вносити поправки, щоб ніхто не залишився обділеним. А такі з’являються
бо одна людина йде від іншої і ми, з пари яка вже була закохана, отримуємо
новеньких потребуючих нашої допомоги. І, на додачу, ми теж іноді маємо ризик
чогось не побачити і душа залишиться назавжди одна, проклинаючи Кохання. Це
тільки наша вина. – Говорив на лекціях Атііл.
Кохання не може бути скрізь однаковим, як
не можуть дублювати один одного морські хвилі. Це життя, що з’являється з
поєднання двох життів. А воно має бути в кожного своє – було написано на
вхідних дверях в Школу. Але не тільки перебірливість
може бути причиною самотності!
– Кожен з нас – неповторний. Різниця у
силі та стилі подання Кохання – теж різна. Є Амури слабші - їхні зусилля без фанатичної
віри людини у почуття – приречені на крах, а є сильні – про стріли яких
мріє кожна дівчинка у чотирнадцять років. Таких Амурів – більшість. Та є ще
одні, якими мріє бути кожен з нас, ми називаємо їх Тисячолітниками, тому що вони народжуються
дуже рідко, і, якщо один з них накаже Коханню прийти, то воно прийде і вже
ніколи не зникне. Як би самі люди не намагались його зруйнувати – їх серця
назавжди будуть належати один одному, їхні душі будуть вібрувати, коли будуть
перетинатися погляди. І, навіть, самі страшні вороги Амурів – Час і Розлука –
не можуть зруйнувати чи, бодай, поворухнути шедеври Тисячолітників. Тож,
причиною зникнення Кохання, може бути кожен з нас, адже ми не всі є такими
сильними – Продовжував Атііл свою думку.
– Ваші останні випробування, повторюю,
настануть завтра, а зараз настає час вашого тріумфу. Йдіть святкувати! – закінчив випускну промову ректор.
Натовп студентів з збудженим галасом
підвівся і неквапно почав витікати з аудиторії. Цього року випускників було
найбільше за всю історію школи.
Як ми розуміємо термін “святкувати”?
Завжди це або алкоголь, дуже багато алкоголю, або якісь яскраві враження. У
Амурів усе по-іншому. Вони стають колом, де кожний тримає інших за руки і по
черзі передають проекції сили Кохання, які вони збираються понести на планету.
Виглядає це, як ритуал язичників, але тут є дещо більше. Кожен з них відчуває
ту красу і велич, яка незабаром точковими випадами з’явиться на Землі, але тут
– на цій площі – усі ці почуття є колективними і існують саме в цей момент. Тож
видовище - захоплює. Шкода, що звичайним людям не доводилось того бачити.
Серед випускників був Інсілліон –
звичайний Амур незначної сили. Історія діяльності його сім’ї – ніколи не
потрапляла до літописів, адже ніхто з них не породжував почуттів, які б тривали
більше п’яти років. Він хвилювався напередодні завтрашнього випробування:
боявся першим в історії потрапити на працю в бібліотеку (напевно про це думав
кожний з такого слабкого роду). Що Інсілліон знав про завтрашнє випробування? –
Тільки те, що розповідали йому батьки і родичі: він має завтра спуститись
вперше на Землю, та знайти «працю» - пару людей, яку Амур повинен розпізнати
перед тим, як здійснити втручання згідно до плану. На цьому й закінчувалося
випробування, тільки розпізнати. Але ж як те зробити, коли він, навіть, на
заняттях по зникненню був останнім в групі? А уміння робити себе невидимим,
було, можна сказати – найголовнішим в кар’єрі.
Він був більше ніж пригніченим: розбитим
та відчував себе нікчемою. Але обов’язок – є обов’язок, і якщо через це йому
доведеться тисячоліттями терпіти маразматичні байки Престарілих – то він все
одно не має іншого вибору. – Завтра нехай буде, так, як буде. А сьогодні – час
святкування. – Думав Інсілліон.
Ніч минула дуже швидко, і ось він вже
стояв, мнучи, від нервів, на собі одяг, готуючись до першого самостійного
сходження на Землю.
– Інсілліон! – вигукнув канцелярій.
Амур відчув, як його єство зменшується,
шипить та намагається втекти від свого обов’язку: страх скував всі його
суглоби. Інші випускники почали підтримуюче підштовхувати його. – Зустрінемось
на тій стороні! – Ага, на тій стороні ви знайдете майбутнього бібліотекаря для
Престарілих! – крутилося в голові Інсілліона, але він зробив перший крок, потім
другий, і ось, він стоїть перед канцелярієм.
– Хлопче,
запам’ятай – ти маєш тільки знайти та впізнати роботу для іншого Амура, більше
нічого. Поважай працю інших. Той, хто справді хоче кохати...
– ... завжди гідний того, щоб зустрітись з
нами. – Відповів Інсілліон стандартне амурівське побажання успіху і ступив на
розрив у небі.
Він відчув, як його тіло закрутило.
Повітря, здавалось, прикладало всі свої зусилля, щоб зірвати шкіру з його
обличчя, але раптом – усе закінчилось. І ось, він, на вигляд – звичайний
двадцятирічний юнак, стояв посеред вулиці, поряд з якою у великій кількості
їздили авто.
– Допоможіть! Мені потрібна допомога! – десь кричала жінка. Це було
першим, що почув Інсілліон. Він пішов на крик.
Повернувши з-за рогу, він побачив
перевернутий автомобіль, біля якого стояла в білому халаті чорнява жінка і
намагалась за руку витягнути водія, але її сили на це не вистачало, тож вона
благала про допомогу.
– “Між ними немає енергії Кохання, тож ти не смієш втручатись!” – лунало
в голові Амура, у той час, коли він керуючись своїм юнацьким співчуттям
прямував до авто. – Усе одно, на горі про це не дізнаються, а я маю ще дві доби
на виконання свого завдання. – Думав
Інсілліон.
Підійшовши, він обережно відсторонив
жінку, і, вхопивши за плечі чоловіка, завдяки своїй надприродної силі з легкістю
витягнув його з кузова.
– Ваше ім’я, – запитав на межі
непритомності чоловік.
– Марі. Заспокойтесь, містере Менельські,
ви у безпеці. – Тремтячим голосом відповіла жінка.
Голова, як тепер знав Інсілліон, Адама
закинулась і той втратив свідомість, а з очей Марі потекли сльози.
– Чому він поцікавився її іменем, а вона
зараз плаче, якщо між ними не тече енергія Кохання? – запитав сам себе Інсілліон.
Може в Школі нам не все пояснюють? Наприклад, ми знаємо, що таке співчуття та
близькість, але відаємо, що тільки Кохання керує світом, і його ми лише
створюємо та не відчуваємо. А тут його то немає (це він відчував на сто
відсотків), але чому ж тоді все відбувається так, як відбувається? – не міг
знайти відповіді молодий студент.
Як Амури народжують Кохання? Вони мають
доторкнутись до двох людей і дозволити своєму тілу на долю секунди стати
провідником енергії. Потім, вона потрапляє до сердець кожного, і, з того моменту, ті більше не
потребують послуг цих істот. Вони стають самі господарями своїх почуттів. Але
на початку, щоб розвести полум’я, потрібен Амур, який іскру роздмухає в пожежу.
– Дякую вам за допомогу, можу я дізнатись
ваше ім’я? – запитала жінка, торкнувшись плеча Інсілліона.
– О! Ці людські дотики – це не те, як доторкаються один до одного
Амури. У наших дотиках немає почуттів – лише обов’язок. Пристрасть ми створюємо
у фантазіях, і здатні її передавати тільки у такій формі. А у людей... Їхні
руки, немов, під зав’язку заряджені струмом – дотики – колються та, здається,
зводять з розуму – з жалем від того, що йому цього не зрозуміти, зробив
висновок Інсілліон. І в той самий момент сталось те, про що не пишуть в
підручниках.
Амур відчув, як з місця, де в людей має
бути серце, у нього підіймається величезний шар і повільно прямує до голови.
Він намагається відпустити чоловіка, стряхнути руку Марі, але тіло його не
слухалось. Інсілліон розумів, що за секунди станеться неминуче, те, чого, ще
ніхто з випускників не робив – саме цієї миті він провалить своє випробування.
– Ну що ж, моє життя – бібліотека, але
перед цим я створю хоча б одне Кохання! – Зі спокійною рішучістю вирішив Амур,
і відпустив цей внутрішній шар на волю.
Світ наповнився барвами, і, здавалось,
кожна пташка прилетіла сюди, щоб привітати нове Кохання. Сльози на щоках Марі
всохли, і вона, з ледь відкритим ротом, дивилась своїми блакитними очима, на
Адама, який лежав непритомним на асфальті і їй вже було начхати на ім’я
рятівника: одна душа знайшла іншу.
Інсілліон відчув, як його тіло починають
тягнути нагору. – Мабуть, усі вже знають, що саме я накоїв… – пролунало в
голові.
– Кохайте один одного, не “тому що”, а
“всупереч усьому” – прошепотів Амур, за секунду до того, як з ледь чутним
ляскотом його тіло зникло, залишивши наодинці посеред міста, на асфальті, Марі
та Адама.
<< Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>
З повним змістом можна ознайомитись тут.
Комментариев нет:
Отправить комментарий