Звуження простору
- Півроку, на мою думку, більше ніж
достатньо, щоб повернути себе до форми - сказав Френк, коли черговий шар не
влучив в потрібну лунку.
- Френк, за цей період я грав в снукер тричі.
Сьогодні - четвертий раз. Дозволь мені розігратись, з твоєї ласки… - іронічно
відповів Адам натираючи кий.
- Добре, друже. Та поки ти програєш
розкажи мені про новий контракт з польською фірмою. Що вони хочуть?
- Ти про “Фарма”?
- Так! - підтвердив Френк цілячись в
передостанній червоний шар.
- Директор компанії - Нейтен Старк,
запевняє, що його лабораторія виготовила сонячні окуляри, які поглинають
енергію і можуть заряджати, наприклад, телефони, які знаходяться в кишені.
- Це людина має ходити обмотана дротами?
Це ж не зручно!
- Це мені говорить той, хто під час
навчання мав колекцію навушників різних кольорів і форм? Головне, щоб вони
пасували до решти одягу, що на тобі, говорив ти нам - піднявши архів спогадів
пригадав Адам.
Френк усміхнувся, згадуючи того, старого,
давно вже забутого за довгими годинами сидіння в офісі, себе самого.
- Так це ж давно було.
- Ну, а я і розраховую, що цей товар буде
потрібний тим, хто не думає про дроти, які заважають. Доросла людина розуміє,
що це все можна зробити вдома - Френк не влучив по жовтому шару, Адам нахилився
над столом і продовжив свою думку: “і вони впевнені в цьому, на відміну від
молодшого покоління, котре може запросто покинути оселю, не знаючи про те, що
повернуться назад тільки за три доби. Безліч ночей по вечіркам – це наші гроші”.
- І саме ці нестабільні, без постійного
прибутку, люди будуть цільовою аудиторією? - скептично поцікавився той.
- Так! – коротко відповів чоловік, і
загнав жовтий шар в лунку.
- Але ж прибуток буде неможливо
прогнозувати!
- А нам це і не потрібно: ми виконуємо
свою частину договору – заводимо їхню продукцію в наші магазини. Вони – свою –
оплачують нам суму зазначену в договорі.
- Дивний контракт. Адам, а чи не
припускаєш ти, що він може мати тіньові умови?
- Ні. Я все перевірив – товар ліцензійний,
корпорація “Фарма”, займається не тільки цим продуктом – вони є лідером продаж
фармакологічної продукції на ринку Європи. Та, і довірені інформатори сказали,
що Нейтен Старк - людина слова і завжди чесно та відкрито веде свої справи.
- А наші конкуренти?
- Вони поки що не знають, хоча я думаю, що
за мною стежать і мобільний, іноді, прослуховують.
- Невже це такий дорогий контракт?
- Не дуже, але і не дешевий. Розумієш, він
просто не передбачає гарантування нами продажу. Умови прості: ми заводимо, вони
платять. Це ласий шмат для всіх, і ніхто не захоче його втрачати.
- Але ж ти підписав всі папери! Тепер
угода має відбутись.
- Так, але поки гроші не перераховані,
хтось може запропонувати пану Старку ціну нижче за нашу. Нам потрібно зберегти
це в таємниці ще на три-чотири дні. І ніякої преси - пояснив Адам, заганяючи
останній, чорний шар в лунку: до речі, Френк, я обійшов тебе на два очки - Адам
поклав кий на стіл і вигукнув: партія, друже!
Френк здивовано дивився на стіл, на партію,
в якій декілька хвилин назад, перемагав і розумів: він випустив перемогу з рук.
А це найстрашніша поразка. Вона вимагає реваншу і, в тому випадку, якщо його не
зіграти – може знищити тебе. Та це, на щастя Френка, не так відноситься до
партії в снукер, але всеодно…
- Адам, давай ще одну партію! Ти мене
відволік своїм контрактом.
- Френк, по-перше, ти сам запитав у мене
про нього, а по-друге, ми говорили про нього тоді, коли була моя черга! – Тримаючи
на вустах посмішку, намагався заспокоїти той друга. – Та я не проти зіграти.
Тільки мені треба відлучитись на декілька хвилин. Розклади поки шари, добре?
- Угу - погодився Френк, беручи з
підставки трикутник.
Діставання телефону, розблокування і
набирання номеру тепер не були проблемою. “Не те що тоді” - з сумом пригадував
Адам. Він взагалі намагався не впускати подібних думок: вони збивали його з
нормального темпу і кидали на землю. Друзі впізнавали вираз його обличчя, коли
всередині нього жила і квітла пам’ять про Марі, але вони не знали причини такої
гримаси. Та всеодно Френк, Джон і Террі намагались уникати розмов з таким
Адамом, адже, під час діалогів, навіть, про бізнес, їм, як сигнал, передавався
його настрій - важкий та сумний. Зрозумівши це, чоловік, кожного дня намагався
тримати спогади про Марі за лінією горизонту.
Із слухавки лунали короткі гудки. Відвідувачі
бару, говорили надто гучно – Адам був вимушений вийти на вулицю, де панувала
зима. Пошкодувавши, що залишив пальто, заховався від вітру і чекав на
відповідь абонента - Нейтона Старка, з котрим мав умовитись про зустріч на
післязавтра.
- Передзвонить… - подумав Адам, після
чекання на січневому морозі і повернувся до бару.
Те, що він бачив у великих скупченнях
людей після травми, відрізнялось від всього, про що він чув. Над головами інших,
завжди різнобарвним спектром кольорів, сяяли почуття та емоції, які ті
переживають. Спочатку, Адам вважав це дивним, але потім, зрозумів: ця здібність
йому не заважає, не викликає психічних розладів, а, навпаки, допомагає в
роботі. Отже він звик жити із нею. Іноді, через неї, йому було нецікаво
говорити із співбесідником: вже наперед той розумів, що він відчуває, що скаже.
На великих телевізорах йшов футбольний
матч і контури, близько, двох десятків відвідувачів сяяли чорним - колір злості
- їх команда програє. Тут взагалі було з чим попрацювати відомим митцям. Сірий
- байдужість, фіолетовий – туга та журба, зелений – надія, червоний – агресія,
жовтий – радість, рожевий – ніжність. Ці всі кольори він пізнав інтуїтивно,
коли вивчав, що означає кожен. Та один його здивував – колір кохання. Воно
бачилось йому тепло-нейтральним, а тут все було по іншому: абсолютна білизна
окантована золотом. І це було те значення барви, в якому, він, від самого
початку, не сумнівався. Його значення було, ніби то, закладене в його душу та розум.
І цей бар теж сяяв білим.
Цей колір існував скрізь, і завжди, в
більшій мірі за інші. Якби Адам мав змогу подивитись на планету з космосу - то
він би побачив, скоріше за все, біле сонце, а не блакитну глобу.
Завжди люди щось відчували і були не в силах
приховати цього від нього. Але не кольори тієї миті привернули його увагу, а
повна їх відсутність, так ніби він потрапив у притон максимально закоханих
людей, чиї емоції настільки сильні, що вирвали їх із спектру, що він бачив.
Біля стіни стояв чоловік в формі офіціанту, над головою якого, пензлем
невідомого майстра була нанесена ця відсутність – Так не буває! Він же не міг
померти, продовжуючи приходити на роботу. - спантеличено розсудив Адам.
Мало було тому хлопцю відсутності емоцій в
його, як чоловік це назвав, «аурі», так і погляд, яким він, здавалось, бачив
кожного – не ніс в собі нічого. Абсолютне відсторонення, гармонія поєднання з
мімікою обличчя, якого була нульовою. Його гримаси, що змінювались щосекунди, викликали
відчуття, ніби той не знає, як керувати м’язами обличчя. Химерний тип. Але його
обличчя мені знайоме - подумав Адам і розвернувся до більярдного столу.
Розбивши вдруге Френка, він отримав
свободу. Чоловіки швидко одягнулись і покинули бар. Друг його був розчарований
життям, тож Адам Менельскі, не хотів порушувати мовчанку. Через десять хвилин
прогулянки під морозним небом, яке кидало в них окремими сніжинками, Френка, на
розі двох вулиць, підібрало замовлене таксі, а Адам, оскільки, йти йому залишалося
недовго, продовжив свою дорогу, намагаючись ні про що не думати. Але погляд
офіціанта з бару, як виявилось, дуже глибоко запав йому в пам’ять. Постійно
нагадуючи про себе і, ніби, він в собі ніс те, що допоможе розв’язати давно
поставлені та забуті питання.
Але відповідей не було, як і тепла посеред
зими. Руки замерзли, тож він заховав їх до кишень, картаючи себе, за те що не
носить рукавиць.
До слуху Адама донісся різкий та гучний
шерех. Подивившись в пошуках його винуватця, побачив чорного кота, який ліз на
дерево. “Мабуть, у такий спосіб він повертається додому. Не думаю, що він
настільки дурний, щоб намагатись зігріти себе сидячи на висоті” - подумав Адам
і повернув на вулицю, на кінці якої, чорними вікнами вітав його власний будинок.
Та раптом, він відчув, як сильна рука його
тягне в темний провулок. Адам спробував викрутитись, але марно. Потім, замахнувся,
щоб вдарити незнайомця та то різким рухом перехопив руку і притиснув до стіни.
Дві чоловіки потонули в темряві провулку.
А очі жінки, що почула звуки боротьби, не знайшли винуватців. І голос Адама не
доходив не міг його врятувати: незнайомець закрив рота тому рукою. Вона зняла з
гілки під вікном свого чорного кота, який з цікавістю спостерігав, за сценою,
яку його котячий погляд міг вирвати з темряви, і закрила вікно.
- Адам, скільки минуло часу з моменту, як
ви востаннє бачили Марі?
- Хто ви...?
- Не важливо! Скільки часу?
- Пів року.
- Чорт! Дуже довго…
<< Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>
Комментариев нет:
Отправить комментарий