Епілог

Епілог

минуло 9 місяців

Життя Амурів змінилось раз і назавжди. На стінах будинків з’явились розписи, фасади були прикрашені квітами. Вечорами на вулиці з’являлись музиканти, які самі вивчили музику і грали своїх мелодій. Деякі Амури почали писати вірші, деякі відкривали свої лавки, де продавали товари власного виробництва.

Ще прийшло дещо взагалі незрозуміле - всі хотіли їсти. І швидко було створено кухні, де за людськими рецептами, готувались блюда. Столи щодня ломились від ваги їжі. Інгрідієнти вони брали просто з повітря: Інсілліон з Атіілом навчив цьому кожного. Можна звісно було б викликати і вже готові продукти, але Амурам подобався процес творіння в будь-якому виді.

Болото стало кришталево чистою рікою.

Одного дня, два місяці тому, по місту пройшов крик: “в пустелі хто іде!”. Все місто збіглось на ці вигуки і згодом побачили Інііла, який здійснив свою мрію: став першим, хто повернувся з тієї сторони. Його обличчя було щасливим, як і лице внука. Атііл і дід довго стояли обіймаючись, потім декілька діб говорили насолоджуючись компанією. Іноді до них приєднувався Інсілліон, але не на довго.

Він дивився на цей новий світ і відчував щастя, але його мучили головні болі. Спочатку допомагали методи, які застосовував Інііл - тепер ні.

Він сидів на веранді свого будинку і спостерігав за тим, як його мама з батьком кружляють навколо вогню готуючи м’ясо. Інсілліон чекав на повернення з Землі Атііла і Інііла, які відправились туди, щоб показати діду світ, яким він став зараз.

- Твій канал постійно розширюється. – сказав Інііл, щойно він побачив хлопця: це і є причиною твоєї болі. Я боюсь, що в один момент твоє тіло не зможе утримувати цю силу, і, хоч вона не зруйнує твою душу, але фізичної оболонки ти не матимеш.

Така перспектива не зігрівала...

Що він тільки не пробував: випускав всю міць, осушуючи себе, наказував каналу звузитись, але це не припинялось. Останніми днями біль ставала неможливою. Він тільки і міг сидіти на веранді спостерігаючи за красою, яка створювалась в місті, яке він знав завжди.

Хлопець перебирав в голові спогади, які прикрасила сила Адама і це було його єдиним коротким спасінням від кувалди, що била у внутрішні стінки його голови.

За спиною пролунав ляскіт, потім ще один.

- Я так і думав, що ти тут… - почувся голос Атііла.

- Пане ректоре, залишайтесь на вечерю! - запропонував батько, побачивши гостей.

- Ні, дякую, Сіллін, ми з моїм дідом, тільки що зробили відкриття - мережу фаст-фудів і поїли там. Люди стверджують, що це погана їжа, але я не думаю, що нам нашкодить те, що ми іноді вирішили туди навідуватись. - тримаючись за шлунок, сказав ректор: але вимушений зізнатись, друже, що від неї я ледь пересуваюсь.

Поки Атііл говорив, перкрикуючись з батьком про асортимент блюд в фаст-фудах. Інііл нахилився над Інсілліоном, лоскочучи своєю бородою його вухо і тихо сказав: насправді, ми прийшли тобі сказати, що є проблема.

- Яка саме?

- Вона стосується Адама та Марі.

Адам стояв в коридорі пологового будинку, разом з подібними до себе “щасливими батьками” і чекав. Марі просила, щоб він знаходився разом з нею в палаті, але він переконав її, що це буде єдиний випадок, коли він не зможе тримати її за руку. Від хвилювання він переживав, що втратить свідомість і створить лікарям проблеми у той час, коли вони мають займатись нею та їх майбутнім сином.

З палати вийшов лікар. Знімаючи з себе лікарський капелюх, і проводячи рукою по лисині він попрямував в натовп людей. Всі, хто чекав поряд з ним в надії дивились на нього, але Адам знав: він йде саме до нього.

Його здібність бачити аури не зникла, тож він бачив у світлі лікаря переживання, через те, що він має сказати йому.

По спині чоловіка потік холодний піт.

Вчора приходив Атііл з його дідом, і Адам розповів про свою здібність бачити аури. Це викликала захоплення у Амурів, але потім дід спохмурнів і засмутився. Він не говорив в чому причина і намагався приховати її, навіть, від погляду Адама. У нього вийшло, бо чоловік зміг побачити тільки, що причиною настрою Інііла стали його слова.

- Пане Менельскі?

- Так це я. Лікарю, скажіть, як там мою дружина, з нею все добре? - переживаючи тараторив Адам.

- Так.

- Тоді, що не так. Роди йдуть погано?

- Вона вже народила. Хлопчик три п’ятсот… – відповів лікар, без звичного, відомого всім з фільмів, ентузіазму.

Адам засміявся, від кулі щастя, яка піднімала його на небо, прямо в світ Амурів.

- Тоді не кисніть! Я сама щаслива людина на Землі! - танцюючи сказав Адам, але помітивши погляд лікаря заспокоївся і знову відчув холодний подих страху.

- Нам невідома причина, але ваша дитина, пане Менельскі... Як би це правильно сказати... На очах втрачає силу життя.

– Через те, що Парл, в свій час, вирвав сторінку з книги Долі і, тим самим, знищив існування Кохання Адама та Марі - вони не можуть мати дітей. – сказав Інііл.

Інсілліон не міг зрозуміти своїх відчуттів. Йому хотілося одночасно кричати і ридати. Він стільки раз спускався до Адама насолоджуючись його щастям... А тепер Інііл говорить, що дитини бути не може.

– Але чому? – тільки і зміг запитати Амур.

– Тому що дитина повинна боротись так само, як і батьки, але вона не має сили, – пояснив Атііл вклинюючись в розмову.

Інсілліон відчув, що з його очей потекли сльози.

– Ти знав, що Адам може бачити почуття людей? – змінюючи тему запитав Інііл. Його погляд передав серйозність цього запитання.

Інсілліон від горя тільки і міг покачати головою, показуючи негативну відповідь.

– Я так і думав. Від прийняв силу передану тобою не так, як всі інші. Вона породила в ньому почуття до Марі, але в той самий час він самотужки почав вчитись використовувати її. Я коли придивився до нього – побачив канал сили, яка так само, як і до Амурів, втікає всередину нього,  –пояснив Інііл.

– Так це ж добре!  – сказав ректор.

– Вона народилась від сили Інсілліона. І живиться не тільки від самого Адама, а і від нього… – промовив він показуючи пальцем, – а його канал стає дедалі ширшим, залежачи від цього – Адамів, – теж. Вони ризикують згоріти обидва.

– Що ж робити?..  – запитав Атііл, уперше не знаючи подальших дій.

– Є тільки один вихід.

Адам схопив лікаря за плечі і почав трясти.

– Зробіть щось! – кричав він, відчуваючи гіркі сльози на щоках.

Та обличчя лікаря не виражало нічого, окрім вини.

– Пробачте, але ми зробили все, що знали. Цей випадок... Такого ніколи не було.

– Кляте життя. В мене все таке, якого ніколи не було! – зло подумав Адам.

В очах чоловіків, які спостерігали за цією картиною читалось співчуття.

– Лікарю! Джеймс Стюарт, ви де? – кричала медсестра, яка вибігла з тієї ж самою двері.

– Я тут, Моллі! – сказав той, піднімаючи руку і радіючи, що є нагода змінити тему розмови.

Жінка підбігла важко дихаючи.

Адам дивився на її обличчя і на ауру, і побачив, що та починає стухати, і згодом, взагалі зникла.

– Лікарю, усе змінилось! Він буде жити!

– Інсілліон, ти можеш стати людиною! - сказав Інііл.

Хлопець не вірив почутому і підняв заплакані очі: “як це?”.

– Ми з Атіілом, можемо відправити твою душу в тіло цієї дитини і ти зможеш боротись, але вже людиною. Адам втратить свої здібності, тому що не буде отримувати більше сили від тебе. Він буде так само сильно кохати Марі, але тільки не бачитиме аури. Тепер ти будеш живитись від його любові. Розумієш?  – дід говорив це, тримаючи траур на обличчі.

Але Інсілліон, який мріяв бути з Адамом і Марі завжди, підскочив і почав обіймати Амурів.

– Та це ж прекрасно, давайте починати!  - вигукнув він, викликаючи подив у Атііла і Інііла. І запитав трохи спокійніше: А чи буду я все пам’ятати?

– Ні, але обіцяю, що ми все розповімо і тобі, і Адаму з Марі. До того ж, думаю, що хтось з нас заслужить посади хресного батька, – заразившись радістю Інсілліона, пісміхаючись запевнив ректор.

– Добре, що мені робити?

Інііл поклав руки на голову Інсілліону і жестом показав Атіілу зробити теж саме.

– Думай про дитину! – наказав він внуку і заплющив очі.

Під їхніми долонями засяяло світло, стаючи дедалі яскравішим. Воно заповнило всю кімнату, проганяючи шматки темряви з кутків. Раптом засвітилось вже тіло Інсілліона, який спокійно і усміхнено лежав завмерши: тепер він йшов до своєї мрії. Ноги і руки почали зменшуватись, згодом посеред кімнати висіла лише мініатюрна куля, яка несамовито палала.

– Прощавай, Інсілліон, ти був найсміливішим та найкращим з нас Дякую тобі!  – сказали обидва в один голос і заплакали.

P.S.

Куля підіймалась над містом Амурів, прискорюючи біг сонця. І ось, настала ніч, і шар врізався в небосхил, вибухнувши яскравим спалахом, який на мить залив все небо, а стихнувши, очі всіх Амурів побачили розсип зорь. Найяскравішою з яких була душа Інсілліона, що прямувала до Землі.

Адам тримав свого сина, і руки тремтіли. Короткочасне потрясіння, потім чудесне спасіння, зробили так, що він не хотів вже називати сина Марком, як це було спочатку. Це ім’я було не гідним його. Нехай інші так звуть своїх дітей. Цей хлопчик  невичайний.

– То як же нам тебе назвати? –  запитав він дивлячись немовляті в очі. І ті спалахом відповіли.

Інсілліон, мій маленький Інсілліон – прошепотів Адам притискаючи сина.

 Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Кінець

Підписуйтесь на нашу групу в VK: #loveforages
Та на Youtube-канал.

З повним змістом книги "В серці серця" можна ознайомитись тут.