В серці серця. Позаблоковий розділ 2

Diary pages by Mari Romano

Щось відбувається, але це ж на голову не налазить! Цей чоловік, цей Адам - він, взагалі, не здається мені знайомим, але чомусь в його очах горіла впевненість. Загадка... Взагалі, останнім часом з’явилось дуже багато загадок, особливо від того часу, як Сара почала зустрічатись з цим Нейтеном.

Я не можу сказати, що він мене дратує, ні, навпаки - дуже люб’язний, ввічливий чоловік, але з його появою перевернулось і моє життя!

Все, що здавалось непорушним та непохитним, погрожує завалитись набік піднімаючи тонни піску. Але звідки має той пісок з’явитись, і що то за сила що розхитує будівлю моєї свідомості - я не розумію.

- Марі, я знаю, ми ніколи не говорили на цю тему. Але чому ти звільнилась і приїхала сюди? - запитала щаслива Сара, наступного дня після першої зустрічі з Нейтеном.

- Мені запропонували роботу тут.

- І ти полишила звичне тобі місто, заради надбавки в сто євро?

- Ну... Так… - протягла тоді я, вже починаючи розуміти, що цей крок мого життя не викликає жодного спогаду. Дивно...

- Мені здається, чи ти мені не все розповідаєш? - з грайливою хитрістю наполегливо продовжувала цікавитись Сара.

Ну навіщо, навіщо ти в мене це запитала?! Я ніколи їй не говорила, але тим самим вона розпалила багаття цікавості і бажання розібратися в цих відчуттях.

Сара пішла на побачення, залишивши мене в своїй квартирі, яка була неподалік від моєї, але я не хотіла нікуди йти: там було холодно.

Сидячи і відмотуючи спогади я знаходила “тихі зони”, відрізки яких я взагалі не пам’ятала.

Наприклад, татуювання на лівому стегні. Я не пам’ятала ні обличчя майстера, ні місце, де це робилось, ні цілі. Навіть, якщо припустити, що це було зроблено на п’яну голову, всеодно, це не пояснює чому я знайшла її тільки тоді, коли приймала душ в своїй новій квартирі. Але якщо і такій можливості дозволити існувати, сумнів викликає зміст цього натільного малюнку - дата, двадцяти травня, оточене контуром, який би міг нагадувати знак нескінченності, якби не був видозмінений витягнутими кінцями... Схоже на крила ангела...

Але чому цим невідомим малюнком розфарбоване моє тіло, я не могла пояснити. То ж коли запитала Сара, я наплела їй про інтимну дату, про яку я не хочу зараз говорити. Подруга загадково усміхалась і кивала слухаючи, як я брешу. Вона прийняла це за чисту монету, то ж більше не ставила подібних запитань на цю тему, але тільки на цю...

Іноді хотілось вирвати їй язика, щоб вона припинила привносити розлад у моє життя в новому місті.

Одного осіннього вечора, виходячи з нею на прогулянку, я вдягнула автоматично вдягнулась і пішла Сарі на зустріч. Вона пильно дивилась на мене, а потім - в її очах промайнув вогник, якого я до цього там не помічала.

- “Марі, давай вподобатись малим дівчатам, і на честь нашої дружби, купимо собі однакові футболки” - запропонувала вона дивлячись на мій одяг. В той вечір, на мені були вузькі джинси і трохи широченька помаранчева футболка.

Взагалі мені подобаються широкі речі, і під стать їм - великі сережки. Але то вже мої особливості.

- Давай! - погодилась я, листаючи свою пам’ять, в пошуках найближчих магазинів.

- Тільки я хочу, таку як оця. Де ти її купила?” - поставила мені мат Сара.

Сотні магазинів проносились в моїй пам’яті, в пошуках тремпелю з футболкою. І ось, нарешті, я пригадала, як тримаю її, в невеликому магазині, поблизу свого колишнього мешкання.

Дивлюсь на ціну, міряю. Все підходить все ідеально, але мені телефонують, і терміново викликають в лікарню на роботу. Я вішаю її на місце, а коли приходжу наступного дня - то дізнаюсь, що її купили. Я залишаю свій номер касиру, і та обіцяє, що коли привезуть нову партію - вона мені повідомить. Пам’ятаю, як дякую і виходжу - далі нічого.

Як ця річ потрапила до моєї сумки? - Не знаю!

Сарі я називаю магазин, який згадала, і та, здається, розчарувалась, що таку собі вона не купить. Ми вирішуємо пройти найближчими магазинами, щоб пошукати, щось що буде відповідати нашим вподобанням. Але я йду, і не чую слів, які говорить мені подруга. Я намагаюсь згадати - і не виходить.

Повернувшись додому і кинувши на ліжко нову футболку, сестру-близнюка Сарової, я розчиняю шафу, і вивалюю на підлогу абсолютно весь одяг.

Через годину, мені хтось телефонує, але я того не чую: на підлозі лежать дві купи речей. Одна з яких містить в собі тільки ті - яких я не пам’ятаю. Звісно вона менше за “звичайну”, але ж все таки!

Наступного ранку я йду до психіатра, розповідаючи про те, що маю провали в пам’яті. Після швидкого обстеження він запевнив, що я цілком нормальна людина, з стабільною нервовою системою. Маю тільки одну ваду - схильність до безсоння.

Це було правдою, останнім часом, відколи я на новому місці - мій мозок вночі не дає заснути, безліч думок проносяться в голові, ніби намагаючись нагадати про щось. Але засинаючи під ранок, я так нічого і не пригадую.

А тепер ще і це.

Сумніви, які своїми запитаннями породжувала в мені Сара - їли зсередини, міліметр за міліметром, моє тіло.

А після зустрічі з Нейтеном їх стало ще більше.

Особливу тривогу викликали декілька тижнів до мого переїзду. Щоночі я розгортала в своїй уяві величезний хронологічний список, і бачила, що з нього, великою чорнильною плямою, якось зникли спогади.

Цікаво, чи є ще в когось такі проблеми?

В стародавні часи, скоріше за все, це було б непомітно, але зараз, завдяки частим перемінам - так.

За декілька днів, до поїздки у Варшаву, до якої запросив Сару Нейтен, а вона - мене, я з острахом зайшла на свій електронний ящик і почала проглядати історію переписки.

Це був жах! Люди, котрих я знала і бачила кожного дня на роботі, писали мені щось, а я їм відповідала... Писала те, чого не пам’ятаю. Виглядала, так, ніби хтось зламав пароль до мого ящику, і від мого імені вів ці переписки. Але в них був мій стиль! Це писала моя рука.

Мене трусило, і тієї ночі я так і не змогла відпочити, постійно відкриваючи листи і вкотре читаючи.

Було страшно. В них я відчувала біль в поєднанні з надією. Це іншим непомітно, але я ж себе знаю. Мені відомо в якому стані я використовую ті чи інші слова. Ці почуття були вирізані з пам’яті, а цього вже просто не могло бути!

Спантеличена я поїхала до Варшави. Нейтен, пообіцяв Сарі, що вони зустрінуться на презентації. Ми мали два дні і ми їх присвятили походам по пам’яткам культури та магазинам, до того ж ці дві відмінні категорії місць для відвідування, були для нас схожими.

Вчора, на презентації, я зустріла цього чоловіка Адама. Я знаю, що вчинила жорстоко, та я просто зірвалась. Стільки незрозумілого коїться навколо мене, що я просто не змогла більше себе стримувати.

З Палацу я поїхала на вокзал де купила білет назад. Вже в номері мене настиг розпач, разом із дзвінком мобільного телефону.

- Марі, що ти витворяєш? - це була Сара. І її голос не передбачав приємної теми для розмови.

- Сара пробач, але в мене дуже важкий період в житті! - відповіла я.

- Ти що думаєш, я цього не помітила. Останнім часом на тобі зовсім не має обличчя. Особливо, відколи... - пауза подруги, свідчила мені про те, що та замислилась: “...відколи я з Нейтеном. Ти, що цим пригнічена?”

- “Ні, дурненька” - відповіла я, дивуючись, тому, що встигла вигадати Сара.

- Тоді що, я не розумію? Раптом, цей Адам - це твій особистий принц ні білому коні?

- Не думаю до того ж, я не чекаю принца через сморід та бруд.

- Що ти верзеш? - хвилюючись за мій емоційний стан, запитала вона.

- Ніхто не думає про те, що якщо принц буде їхати на коні по дорозі, то білий торс тварини, буде вкритий не дуже привабливим шаром бруду, а коли цей довгоочікуваний чоловік злізе і схоче поцілувати свою принцесу, то перше, що та відчує - це запах поту та кінського тіла, які поєднаються у довгій дорозі.

- О! Як глибоко ти копаєш. Я ж говорила в переносному...

- Я теж! - різко обірвала я її: “я не прихильниця того, що треба чекати на щось геть феноменальне, адже можна прогледіти все інше, так і не отримавши, те про що мрієш.”

- Але раптом зустрінеш.

- Як зустріну - то це буде найщасливіший день в моєму житті, якщо тільки не буде бруду та сморіду. - усміхаючись сказала я.

- Добре, добре, але я хотіла б повідомити, що твій принц - не принц - втратив свідомість, коли ти пішла. Може це могло б дещо для тебе означати? - і Сара поклала слухавку, розуміючи, що логічного пояснення моїй поведінці вона не доб’ється.

Коли голос подруги затих, знову навалився розпач. Але я не дала йому над собою влади - почала збирати речі, прийняла душ, випила снодійне і міцно заснула. “Може це могло б дещо для тебе означати?” - всередині голови постійно запитувала подруга.

“Звісно могло б! Але я нічого не пам’ятаю. І здається це абсолютно нікого не цікавить! Ні Сару, ні Нейтена, ні, навіть, цього “екс-коханця” Адама. Я один на один із своєї проблемою, тож я прошу не заважати мені в ній розбираться” - повторення тексту було схожим на молитву, але це трохи допомагало.

Коли я прокинулась, Сари в номері ще не було, це свідчило, про гарно проведений вечір з Нейтеном, тож я взяла валізи і поїхала на вокзал.

Купе зустріло мене порожнечею. Взагалі в вагоні була лише я, і двоє чоловіків, які щось живо обговорювали в коридорі. Я сіла і дивлячись в вікно, почала знову і знову мотати плівку пам’яті, але це, як завжди, не принесло жодного результату.

Шість годин дороги. Я лягла намагаючись заснути, але стук коліс, не підштовхував до відпочинку, а попросту - заважав. Спостерігаючи за бульбашками, я вирішила прибратись в сумці, адже після походу по магазинах, там було дуже багато чеків і рекламних брошур.

Цей процес був єдиним порятунком від нещадної атаки думок і я пірнула з в нього з головою.

За десять хвилин стіл купе прикрашала значна гора касового паперу. Подумати тільки, скільки вирубується дерев в світі, задля того, щоб люди мали підтвердження зроблених операцій...

Коли я вирішила, що роботу закінчено - помітила, що на дні сумки білизною сяє зіжмаканий та потертий папірець. Коли я його розгорнула, то відчула на мить, як холодна голка страху в гармонічному поєднанні з подивом, пронизала всі тридцять чотири диски мого хребта. На ньому був написаний номер телефону, і коротка фраза: “я хочу вам віддячити, за те, що врятували мені життя. До речі, це Адам Менельські”. Ніби записка з минулого, не мені, а іншій. Але це вже зовсім “дуже багато для звичайного збігу”. Щось було не так, але що?

Я одразу відкинула можливість, що це підкинули тут, адже цього Адама, в моєму номері не було, а сумка була лише там. Вважаю, що якби він вривався до в мою кімнату, то зробив, щось грандіозніше за підсування паперу на дно сумки, де я ще не гарантовано могла б її знайти.

Але ось, вона в моїх руках і я готова заприсягтися, що не знаю своїх наступних дій. Було страшно і, водночас, дивно, але я дістала телефон і набрала номер.

Довгі гудки, минула хвилина, потім ще одна. Ніхто не знімав трубку.

Відчинились двері купе, але вся моя увага була сконцентрована на очікуванні відповіді. Може то провідник приніс замовлений чай, або ще щось. Я не знаю.

Але наступної миті моє “я”, подібно комп’ютеру, просто вимкнулось поринаючи в безпам’ятство.

Коли поїзд прибув, то провіднику було варто великих зусиль мене розбудити, але з посмішкою тріумфатора він добився, щоб я розкрила очі. Немов продираючись крізь хмари я дійшла до свого дому, по старенькій вулиці. Думаючи про завтрашній робочий день, про буденність я відкрила двері квартири.

Хто такий Адам Менельскі? - Не знаю, вперше чую.

 Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>

Підписуйтесь на нашу групу в VK: #loveforages
Та на Youtube-канал.

З повним змістом книги "В серці серця" можна ознайомитись тут.