В серці серця. Частина 2. Розділ 9

Найбільш випадкова випадковість випадку

Літак приземлився за декілька годин і зі сну, з великим зусиллям, Адама вирвала тендітна рука стюардеси, яка трясла його за плече.

- Пане, ми прилетіли, за кілька хвилин пасажири мають покинути салон літака.

Озираючись він помітив, що пасажирів залишилось зовсім не багато: інші вже вийшли. А ті що ще були всередині, закінчували збирати свої речі. Він підвівся, взяв свою сумку і, подякувавши, вийшов під зимове небо Варшави.

Зайшов до автобусу, який мав довезти до головної будівлі аеропорту, і згадав про Нейтена Старка. Увімкнув вимкнений за проханням авіалінії телефон. Доречі, цей пункт перельоту був Адаму завжди незрозумілим. Адже перебої зв’язку були мінімальними, а незручності від виключеного апарату, створювались.

Десяток сигналів сповіщали про повідомлення. Але зараз він не хотів їх читати (про шанс на смс від Марі - вже й забув думати), і просто набрав номер Нейтена Старка і став чекати.

Доки слухав гудки в слухавці, пригадав про свої наміри подзвонити батькам і вирішив зробити це у вечері, після зустрічі з Нейтеном.

- Адаме, привіт. Я подумав, що ти забув про свій переліт. Коли прибуває твій рейс?

- Я вже в Варшаві. Вибач, але непередбачені обставини не дали змоги повідомити про це раніше.

- Ой... Так тоді почекаєш трохи, я пришлю до аеропорту свого водія? - запропонував Нейтен.

- Не переймайся, я сяду в таксі і поїду в готель. Скажи тільки в якому є пристойні умови, де я зможу відпочити?

- Зараз подумаю… - відповів чоловік, і Адам почув, як той дає завдання комусь швидко зібрати інформацію про готелі.

- Хвилину, Адаме! - сказав Нейтен: чи нормально ти долетів?

- Так. Жодних проблем. Я проспав всю дорогу, і відчуваю себе прекрасно.

- Це добре, тому що технічна виставка, про яку я тобі казав - буде проходити сьогодні увечері. В тебе якраз є час дістатись готелю, привести себе до ладу після дороги і після цього, ми поїдемо туди, добре? - поцікавився Нейтен.

- Так, звісно. Там якраз зможемо обговорити всі умови нашого контракту.

- Домовились. О, є готель! The Westin Warsaw. Він знаходиться біля Палацу Культури і Науки, де і буде проходити виставка.

- Блискуче, то я буду чекати на тебе в номері.

- Добре.

Адам відключився, і почав дивитись на злітні смуги, по яким щодня піднімались залізні птахи котрі когось в когось забирали, когось везли комусь на зустріч - і йому стало сумно. Адже коли ти знаєш, що хтось полетів - від тебе це одне, а коли ти взагалі без новин про людину, від думок про яку серце перевертається на вертелі - це інше.

За п’ятнадцять хвилин Адам вже їхав в таксі, прямуючи до готелю. Він дивився на нове місто з цікавістю. Старі будівлі, були перемішані з новими, але модернових було більше.

- Це через те, що під час Другої Світової Війни, окупанти зруйнували майже все місто! - пояснив водій, коли Адам поцікавився.

– От би і мені в душу увірвались окупанти, які зруйнували б всі мої спогади та почуття, щоб я зажив новим життям! - скептично міркував чоловік, але одразу виправив себе. – Але ж, якщо Інсілліон - Амур, то коли він знову з’явиться - ми спробуємо дещо придумати і знайти Марі”.

Висока будівля готелю вразила Адама. А потім приємна жінка на рецепції порадувала його відносно невисокою ціною на номери.

– І справді гарний готель! - відмітив Адам, і піднявся до свого номеру, охайного та чистого. Рай, для відпочинку посеред великого міста.

Високі вікні виходили на захід, показуючи прекрасну картину заходу сонця, яке червоним диском котилось вниз, щоб врешті-решт, згодом, сховатись за дахами високих будинків.

Адам тільки встиг обсохнути після душу, як подзвонив Нейтен і повідомив про те, що буде за п’тнадцять хвилин. Він поквапився. І оскільки був дуже пунктуальним, вчасно спустився ліфтом в фойє, і вийшов на вулицю.

Небо вже потемніло, і увімкнулись численні ліхтарі, які підсвічували ніжним світлом білий шар снігу. Тут, в цьому місті, все виглядало казковим, нібито Адам опинився в сучасному світі, в якому мешкають чарівні істоти.

Під’їхав автомобіль, з якого вийшов чоловік і махнув водієві, що той може бути вільним. Він дістав телефон, набрав номер і почав чекати.

Адам відчув, як в кишені завібрував телефон і дістав його, спіймавши на собі погляд чоловіка.

- Адам?

- Так. Привіт, Нейтен. Дуже радий познайомитись з тобою в реальному житті.

- Взаємно. Я вирішив, що якщо нам йти не довго, то мій водій може відпочити та трохи більше побути з сім’єю. Я сподіваюсь ти не дуже холодно одягнутий.

- Ні, все в нормі… - запевнив Адам.

- Ну то пішли?

Погодившись вони пішли вулицею. Нейтен не був нав’язливим, тож Адам мав досить часу, щоб дивитись по сторонам. Він бачив будівлі, монументи, але більше за все його увагу притягували емоції людей. Тут, чомусь - негативних було менше: їх заміщувало біле сяйво, з золотою каймою - колір кохання. Здавалось, тут кожний кохає кожного, і Адам не міг зрозуміти причини, але вона йому була і не потрібна - він насолоджувався картиною.

Пролунав бій годинника, і Нейтен, вказуючи на височенну білу вежу сказав: ось, ми й прийшли.

Адам зупинився захоплений величністю будівлі Палацу. В ньому було щось від модного на початку двадцятого століття арт-деко, та притаманного країнам Східної Європи - соціалістичного реалізму. І, на додачу, це поєднання аж світилось духом старовини. Від висоти вежі захоплювало подих.

- Гарна будівля. Це найбільший хмарочос у Варшаві! - сказав Нейтен.

- Так, я вражений.

- Знаєш, а я вже так звик до цієї величі, що не завжди можу адекватно її оцінити. Вона стала для мене буденною картиною.

- Так буває з старими містами. Коли приїздиш в них, як турист - все здається таким прекрасним та чарівним, а якщо оселишся - то це стане звичайне місто, з старими, занепалими будинками, протікаючими дахами та смердінням з каналізації - сумно сказав Адам.

Нейтен задоволено каркнув, погоджуючись, і повів Адама всередину.

Виставкова зала - була геть звичайною, подібною, завдяки глобалізації, до багатьох своїх аналогів у світі. Численні стенди, з продукцією різних брендів, сотні яскравих ламп, і багато фанатів продукції.

Ці хлопці та дівчата, дивились на товари, які б за відсутності реклами, взагалі б не привернули уваги. Але, завдяки плідній роботі маркетологів, ці люди, відраховували дні до виходу новинок, іноді недоїдаючи, копили гроші, щоб одного дня придбати, щось, дуже гарно розрекламоване. Макаки на хвилі тимчасової моди - подумки називав їх Адам. Адже сьогодні компанія може випустити флагмана лінійки, а завтра чи через місяць, вони вдосконалять її і назвуть, вже новий продукт - флагманським, залишаючи тих, хто придбав перший варіант, з відчуттям себе, в ролі бета-тестерів продукції, які тримають новинку, що вже встигла застаріти.

Скромний стенд продукції компанії “Фарма”, зібрав навколо себе великий натовп.

- Сказати по правді, я не очікував такого ажіотажу на наш пристрій, але він сам говорить своєю корисністю за себе. Дуже багато людей по всьому світу, зустрічаються з проблемою невчасної розрядки пристроїв, тож наш продукт, я думаю, буде їм в нагод… - пишаючись людьми біля їхнього стенду сказав Нейтен.

Вони пробились крізь натовп і Адам побачив звичайні сонячні окуляри, на дужках яких були розташовані сонячні батареї і дріт, що був обережно зав’язаний в фірмовий вузол компанії. Елементарний пристрій, який може створити окрему нішу на ринку, в яку поринуть багато виробників вдосконалюючи його функції. Але Нейтен Старк був першопроходцем і Адам відчув, що стоїть на порозі маленького зсуву в історії мобільної індустрії.

Він почув, що до Нейтена хтось підійшов.

- Привіт, Саро. Це Адам Менельскі - сказав чоловік струшуючи Адама за плече.

Він повернувся і побачив рудоволосу симпатичну жінку.

- Дуже приємно, я – Сара… - сказала йому та, тягнучи руку.

Оскільки Адам, в деяких аспектах був “людиною старої закалки”, то замість потискання - елегантно вклонившись поцілував руку. Він підвів погляд і побачив як, з-за спини Сари виходить ще одна жінка.

Чорне волосся перевернуло світ всередині Адама. Її блакитні очі дивились, поки що на людей навколо, але повільно рухаючись наближались до стану контакту з його власними. Пухкі вуста, трохи червоніші, завдяки помаді, за звичайний колір, були напіврозкриті, створюючи образ відкритості світу. Крізь стіну волосся, яке здавалось, виготовленим з екстракту перл, завдяки віддзеркаленню світла, пробивались ідеальні вуха. А довжина вій жінки, погрожувала, за бажанням, викликати при інтенсивному кліпанні - торнадо.

Її рухи були переповнені грацією, яка в поєднанні з чорнотою волосся, породжувало картини хижої та незалежної пантери, яка йде по землі на фоні нічного неба.

Звичайний, нічим не примітний одяг, надприродно облягав її тіло, і наводив на думку про те, що він може пасувати лише їй, і пошитий він, взагалі в одному екземплярі, лише для того, щоб знаходитись в саме її шафі.

Серце Адама, погрожувало полишити своє звичне місцеперебування та стрибнути прямо в її руки. Він знав хто це, ще до того, доки такий жаданий голос сказав ім’я.

Тієї миті, йому не потрібні були її слова, не потрібен був цілий світ та товари Нейтена Старка. А контракт він був ладен спалити в полум’ї, заради дотику до неї.

- Це моя подруга, Марі Романо! - представила Сара.

Ці слова потонули в океані почуттів. Для Адама відтепер знову не існувало світу.

Їхні погляди зустрілись і весь світ, здавалось, завмер на тій секунді.

Вона була настільки ідеально-нереальною, що це аж дратувало чоловіка. Він хотів побачити, в ній те, що може спинити потік, але це щось, було геть відсутнім. Він зробив крок назустріч тупо всміхаючись їй.

На очі потрапив шрам на лівій частині підборіддя. Маленький і не дуже помітний, але, навіть, його Адам встиг покохати за ту мить.

- Нарешті я знайшов тебе… - сказав Адам.

- Прошу? Ми що знайомі? - здивовано запитала дівчина.

- Я - Адам Менельські. Ти мене літом врятувала під час аварії, і з тієї миті я не міг припинити думати про тебе. А коли ти мені надіслала повідомлення, то тієї миті, моє кволе після травми тіло, впустило телефон в воду і я не зміг передзвонити - тараторив пояснення, не думаючи про те, наскільки йому пощастило, Адам. – Пробач мене за це. За все! - додав він, розуміючи, що Марі дивиться на нього поглядом, якого він боявся більше за всіх демонів світу. Той погляд ніс суцільне нерозуміння того, що відбувається.

- Пане, ви мене з кимсь переплутали. Я вас не знаю - обрубила Марі і повернувшись до Сари сказала: я піду, бо на мене чекають. Гарного вечора.

Вона розвернулась і, немов, парячи над підлогою пішла в сторону виходу.

Адам зірвався за нею, попри спроби Нейтена зупинити його. Обігнавши він вискочив перед нею, примушуючи зупинитись.

- Я кохаю тебе, Марі Романо! - з надією сказав він.

- Адаме, я повторюю ще раз - я вас не знаю! - сказала вона і обминувши його продовжила йти, не обертаючись.

Світ Адама вибухнув і почав руйнуватися. Кігті невідомих тварин роздирали його і він змушений був опуститись на коліна. Чоловік відчув, як його підняли вгору міцні руки, але крізь темряву втрати, він не звертав на це уваги.

В ньому залишився тільки біль, який поступово досягав свого апогею.

- Інсілліон - вигукнув Адам. І, ніби, через звичку, яка була породженою появою в його житті Марі - втратив свідомість.

 Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>

Підписуйтесь на нашу групу в VK: #loveforages
Та на Youtube-канал.

З повним змістом книги "В серці серця" можна ознайомитись тут.