Страшний суд
Тіло ломило від болю,
породженого відсутністю сили. Як і обіцяв Парл, контроль над кінцівками, поступово, повернувся до
Інсілліона. Він сів на підлогу і просто тихо заплакав. В кутку, на холодному
матеріалі, що не пропускав силу, він виглядав подібно людській дитині, якій не
купили подарунок на Різдво і нап’яли білу мантію Амурів. Такий-собі загнаний
підліток античності.
У тому, що з ним
відбулось, він звинувачував свою нерозумність, у всіх її проявах. Його
засліпила самовпевненість, приглушивши інстинкт самозбереження. Інсілліон
пригадував таємничого автора записки, який застерігав: когось потурбували його
дії; але віра в свою силу – засліпила розум. І ось, Інсілліон попався.
Кохання стукало в
бар’єр, але не могло дістатися до Амура. Він відчував, що канал сили, починає
засихати, погрожуючи переломитись. Це, мабуть, і спричиняло біль. Намагався
побачити Адама, але в уяві поставала лише порожнеча. Він відчував себе смертною
людиною, з усіма притаманними їй слабкостями.
Минав час, а Інсілліон
мугикав під ніс мелодію, щоб не так було страшно думати, і панічно намагався
знайти вихід, адже коли прийде Парл - це буде означати одне - наближення
смерті. Що кара буде такого роду - Амур не сумнівався, бо прочитав все в очах
судді.
Те, що відбулось не
виглядало так, ніби той був задоволений таким результатом пастки, точніше - її здобиччю,
але Інсілліон розумів – Парл мусить діяти. Вибору не було. В кожного своє добро
і правда.
Вони не залишили йому
навіть світла - і навпомацки Інсілліон почав просуватися в сторону дверей, в
надії на помилку судді чи сина, які їх зачиняли. Але цього не сталося. Він повернувся
на підлогу і сльози з новою силою потекли щоками.
Він же лише хотів
допомогти! Як вони не розуміють цього, ці кляті консерватори! Амури схожі до
кам’яних брил - незмінні віками і неприступні. Він же, Інсілліон - був -
піском, здатним до будь-яких змін, навіть, своєї смерті.
Йому було страшно не за
себе, а за людей, які і надалі будуть отримувати почуття порціями,
розподіленими тут, на горі. І одвічно будуть звинувачувати себе, свій стиль
життя, або взагалі інших людей в тому, що комусь щастить в коханні, комусь ні.
Інсілліон вірив, що
всередині людей, спить та частина їхньої душі, яка здатна і сама виборювати
собі почуття, але доки Амури не признають, що їхнє існування не повинне бути
пов’язаним з людськими істотами настільки міцно - вони не дадуть смертним
здобувати і відчувати силу Кохання. Взагалі, Інсілліон думав про те, що його
побратими граються в таких-собі людських божків. Яким молитва є наркотиком.
Венозною кров’ю, яка доходячи до серця, знову оновлюється і біжить, як
артеріальна, для того, щоб, згодом, повторити цей цикл.
Жаль заповнював до країв
його порожнечу і, навіть, ця вічно голодна прірва, була не в силах випити її.
Він відчув нерівність в стіні і зрозумів, що це якісь слова. Він пообіцяв собі
прочитати нашкрябаний кимсь текст, як тільки відчиняться двері і впустять трохи
світла.
А зараз залишається
тільки чекати.
В коридорі залунали
кроки, і єство Амура стиснулося до розміру мікробу. Ставало страшно, і вперше в
цьому світі Інсілліон відчув холод. В місті Амурів не буває відчуттів, але тут
відбувалось, щось інше: він не розумів що саме, але інтуітивно відчував – це
ключ.
Кроки наближались і
Інсілліон, попри всю свою готовність до смерті, захотів жити. Жити, як ніколи
до цього.
Слух доніс, що той, хто
йшов, зупинився біля камери, а потім продовжив свій обхід коридорів. То це був
не суддя, бо той би не дарував, навіть, зайвої секунди. Це був хтось інший. Від
серця Інсілліона відлягло і він продовжив спроби знайти вихід.
Камера була зроблена із
суцільних листів металу: ані подряпин, ані, тим більше, отворів. Вона була
монолитною. Монотонна і абсолютна тиша, нещадно давила на слух, вимагаючи появу
звуку, але коли заради заспокоєння Амур плескав долонями - то це було схоже на
вибухи бомб. Він припинив це заняття і продовжив просто чекати на вирішення
своєї долі.
Інсілліон не знав
скільки минуло часу, як коридором почала лунати нова партія кроків. – Це вже
точно до мене! - впевнено подумав Амур. І точно, відчінивши двері, на порозі
стояв Парл тримаючи в руках якийсь довгий ланцюг.
- Вставай. Прийшов тобі
час зайняти гідне тобі місце, революціонер! - сказав суддя.
Інсілліон підвівся і
пробіг очима по смужці світла, яка падала крізь дверний проріз. Він вирвав із
темряви слова, які Амур відчув лише пальцями.
– Врятуватись можна
тільки завдяки коханню… - написано було там. З цих слів і особливо з того, що
слово “кохання” було написано з маленької літери - він зрозумів - тут йдеться
про почуття, а не про джерело сили Амурів. То як це розуміти? - Амури не вміють
кохати! Це нон-сенс.
Напевно ці слова
написав, невідомою силой той, хто і записку, але наразі Амур не розумів смислу.
Саме тому, від безвиході він зробив крок назустріч Парлу. Той обережно підійшов
і почав одягати ланцюг йому на шию.
- Навіщо це? - запитав
Інсілліон.
- Це для того, щоб ти не
зміг і надалі користуватись силою, навіть, вийшовши за межі цієї кімнати. -
відповів суддя туго затягуючи його на шиї.
– Все ти продумав… - зло
подумав Амур і пішов слідуючи за суддею, знаючи: якщо спробує втекти – його
швидко зупинять. І йому не вистачить часу, щоб зняти цей ошийник. “Виходу немає
- змирись” - сам до себе промовив Інсілліон.
Вони вийшли під відкриті
сонячні промені, і хлопець відчув, як його замерзле тіло гріється, поступово
вкриваючись вологою. Він не знав, що таке піт, але був впевнений в тому, що
раніше такого не було. “А що якщо сила Кохання, робить з звичайних людей -
Амурів, а її позбавлення - навпаки?” - міркував він, продовжуючи йти довгим і
заплутаним, як лабіринт шляхом.
Попереду впевнено крокував
Парл: він знав, що хлопець нікуди не зникне, тому не вважав за потрібне
озиратись. На Інсілліона всією своєю вагою навалилась втома. Такого теж не
було. Він заморився тягнути цей тягар самотужки.
Згадався Інііл. Як
добре, що того не помітили разом з ним, адже тоді б вирішили що дід допомагав
йому - він би мав проблеми. А так, може продовжити своє спокійне життя,
вирізавши з пам’яті появу Інсілліона.
Вони увійшли в залу і
хлопцю перехопило подих. Тут все відрізнялось від того, що він пам’ятав про це
місце. На зміну сірим стінам, прийшли кольорові малюнки, на яких були зображені
пари людей, між якими витало Кохання... І жодних Амурів! Та хто ж це міг
намалювати?
Він подивився на Парла і
на інших, і йому здалось, що ті цього всього не помічають, продовжуючи дивитись
на сірий колір бруківки. Може це через силу, яка різко збільшилась? Але ж зараз
її немає! Тоді з’являється висновок: це якраз через її відсутність. Я зараз
більше людина, ніж коли б то не було. Я можу бути слабким, без надприродних
можливостей, але, в той самий час, я можу стати сильніше їх всіх – я можу
відчувати, творити, бачити прекрасне у цьому світі – замріяно думав Амур,
роздивляючись орнаменти.
Йому знову перестало
бути страшно помирати: побачити подібні шедеври – гідний кінець життя. Шкода,
правда, Адама і Марі, але він вже нічого не може вдіяти, хоча й дуже хоче.
Підійшовши на звичне
місце, він подивився на інших. Вони, як і тоді, стояли і просто тупо дивились,
очікуючи звичного процесу, хоча на обличчях можна було прочитати цікавість, адже
ніхто не знав причини і способу появи Інсілліону тут. Про це мав розповісти
Парл.
Розпочався процес, в
якому суддя розповідав історію Інсілліона, яку створив сам, завдяки розуму,
дедукції та уяві. Хоча, більше логіки, відмітив собі Інсілліон. Адже якщо б той
керувався б вигадками – все б не співпадало з істиною. А так, майже, всі
влучення, окрім одного: він не знаходив якесь знання – сила сама знайшла його,
орендувала всередині нього собі палац і квартирувала, доки цей ланцюг не
попросив її прогулятись надворі. Та це не було суттєвою різницею, адже
звинувачували його не в використанні сили. Парл перерахував всі його порушення,
щодо віковічних устоів, і Амур почав трохи пишатись собою: переміг Вепіна, сина
судді. В Школі все було навпаки. Інсілліон ненавидів займатись в парі з
блондином, адже тоді в нього взагалі не було жодних шансів. А тут - на тобі -
взяв і переміг! Шкода, що ця сила не змогла довго і приховано йому прослужити.
Дізнаючись про провини Інсілліона,
натовп почав кричати та вимагати кари над правопорушником. Зазвичай, так себе
завжди веде стадо: вони чогось хочуть, але якщо запитати чого - то всі
мовчатимуть. Так і тут - якої кари - ніхто не знав, але всі були впевнені, що
Інсілліон за своє відношення до законів - мусить поплатитись.
- Тому, хто має контроль
над силою подібної величини - не місце в Бібліотеці. Вона не є, в цьому випадку,
- в’язницею, а скоріше - схованкою, адже туди не піде жоден з нас і не зможе
дістати порушника. Є тільки один вихід… - Парл затримав подих обводячи всіх
очима: смертна кара.
Крики в залі завмерли.
Амури стояли, ніби побачили демонів, яких насправді не існувало. Вони не вірили
тому, що почули, але озираючись один на одного розуміли, що це, або масова
ілюзія, або правда. Вони не протестували, а чекали на пояснення. Адже кожен з
них знав, що Амури не вбивають і як їх вбити - теж невідомо.
- Цей випадок вимагає
від нас незвичайних мір безпеки, які зможуть зберегти і наші традиції і
людський світ. Заради порядку Кохання ми мусимо це зробити. Страта буде
здійснена зараз, ось оцим - показав він велику сокиру. – Оскільки, в нашій
спільноті - це вперше, я вирішив перейняти цю практику в людей минулого,
використовуючи звичайне для середньовіччя знаття голови.
Всі затамували подих і в
залі повисла тиша, як в склепі. Склепі сповненому живих та мислячих істот!
- Я сам зроблю це! -
завірив Парл, розуміючи, що зараз він, а не Інсілліон є справжнім ворогом
традицій. Але ж по-іншому не можна: хлопець володіє силами, котрих ніколи не
існувало. Він, мабуть, якщо схоче може запалити полум’ям Кохання всю Землю
одним тільки поглядом на неї, а цього не можна допустити! Чи хоче хтось
оскаржити рішення суду - запитав, скоріше слідуючи правилам процесу, ніж і
справді чекаючи на це, Парл. Суддя дивився на Інсілліона і розумів: він,
охоронець закону в цьому місті, боїться його!
Але не слід підбивати
підсумки втратам, коли війна ще не закінчилась.
- Якщо дозволите, пане
суддя, я заперечую! - відчиняючи височенні двері і заходячи в зал, усміхнено
сказав Атііл, ректор Школи Амурів.
Читати попереднє -------------------------------------------------------------------------- Читати далі >>
З повним змістом книги "В серці серця" можна ознайомитись тут.
Комментариев нет:
Отправить комментарий